LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературно-естетичні позиції і творча спадщина Івана Єрофеїва

Чіпкою Вареником – героями творів І.Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.

Ряд наукових студій літературознавця свідчить про його великий інтерес до проблем шевченкознавства. Так, стаття "З літературної спадщини забутого шевченкіанця О.І.Галкіна", заґрунтована виключно на рукописних матеріалах, присвячується історії перекладів творів Т.Шевченка російською мовою. Як бачимо, І.Єрофеїв увів до наукового обігу ще одне "маргінальне" ім'я з історії українського літературознавства загалом і шевченкознавства зокрема.

На думку дослідника, Галкін-поет був ревним послідовником раннього Шевченка. Водночас він не характеризує твори Галкіна як виключно національно-патріотичні чи сентиментально-народницькі. Зміст багатьох поезій вважається аж надто "різким" для 1890-х років. Відповідно, через цензурні утиски, значна частина творів не була опублікована. Цікаво, що вчений помітив впливи на поезію Галкіна не лише Т.Шевченка, а й Г.Кониського, І.Манжури, В.Петренка, О.Корсуна, А.Метлинського тощо. При цьому поезія О.Галкіна характеризується як цікава й оригінальна.

І.Єрофеїв помітив, що О.Галкін перекладав поезії Т.Шевченка, пронизані виразними соціальними мотивами ("Послання Козачківському", "Радуйся, ниво", "До Марка Вовчка"), однак детально зупинився на характеристиці перекладу "Заповіту". Науковець констатував, що переклад здійснено із дотриманням розміру оригіналу, однак без варіацій, як це бачимо у Шевченка. Текст переказується доволі сміливо, часом з певними відхиленнями від першооснови. Інші переклади О.Галкіна дослідник вважає більш вдалими. Упадає в око, що І.Єрофеїв звертається й до деяких аспектів теорії перекладу.

Оригінальні думки оприлюднив вчений в статті "Право жінки й матері у творах Т.Шевченка". До аналізу дослідник залучає найяскравіші жіночі образи творів "Причинна", "Катерина", "Наймичка", "Відьма", "Мар'яна-черниця", "Марина", "Сова", "Княжна", "Марія". Ця група поем, за Єрофеївим, – найцікавіша, найскладніша і водночас недостатньо осмислена фахівцями. Одначе саме у варіаціях мотивів, героїв, у взаємопереходах, на його думку, можна помітити справжню природу художнього світовідчуття Шевченка.

У прагненні з'ясувати причини пріоритету у висуненні Шевченком наперед жіночих постатей Єрофеїв пропонує кілька версій. З-поміж них – думка про самоідентифікацію поета з його героїнями. Йдеться про гостре відчуття самотності, безталання, нудьги, любовної муки, що в Шевченкових жінок споріднюється з його особистими почуттями. Відсутність можливості зреалізувати право жінки на кохання і материнство дослідник ставить у залежність не тільки від кріпосницької системи. Він помічає й відсутність у художньому світі Шевченкових творів самої сім'ї як явища природного. Тут родина змальовується як щось спотворене і скалічене, бо віддзеркалює реалії "спотвореного" суспільства. І.Єрофеїв торкається не лише проблеми материнства у творах Шевченка, але й права звичайної жінки, продиктованого їй самою природою – права на кохання. За експресивною формулою Шевченка, це – конфлікт між любов'ю, "мовою" серця, й приписами системи, втіленої у холодних розрахунках батьків, що продають свою дочку найбагатшому "покупцеві". Усе це – риси суспільства, в якому домінує мужчина, батьківське право.

Через відсутність у суспільстві наукової свободи митець і вчений не мав можливості повністю зреалізувати свій науковий потенціал. Проте його літературно-критичні студії дають підстави для висновку про широку обізнаність з історією вітчизняного письменства. У працях І.Єрофеїва відстежуємо вивірені контури літературно-громадських портретів наших письменників, виважені, науково обґрунтовані оцінки творів. Розвідки дослідника здебільшого синтетичні, узагальнюючі, а тому можуть бути орієнтиром для сучасних літературознавців.

Третій розділ роботи – "Повість "Олекса Довбуш" у літературно-естетичних та ідеологічних пошуках митця". У цій частині досліджується жанрово-стильова специфіка повісті "Олекса Довбуш"; осмислюється засвоєння автором уснопоетичних традицій та історичних документів; здійснюється дискурс образної системи твору, найпоказовіших способів її моделювання; окреслюються новації художньої творчості І.Єрофеїва.

У реферованій праці обстоюється думка про те, що опришківські рухи були однією із дійових форм національно-визвольної боротьби українського народу і тривали (щоправда, з різним ступенем інтенсивності) впродовж понад чотирьох століть. Найпомітнішою сторінкою в історії опришківства була діяльність загонів народних месників під орудою Олекси Довбуша.

У написаній в реалістичній манері і пройнятій елементами публіцистики повісті І.Єрофеїва "Олекса Довбуш" (1945) вперше в радянській літературі було зроблено спробу воскресити панораму опришківської епопеї, змалювати героїв-легінів, оспіваного народом їхнього ватажка. Уже як перше намагання такого роду повість заслуговує позитивної оцінки.

Твір складається з окремих епізодів, що репрезентують картини опришківського руху на чолі з Олексою Довбушем у середині XVIII ст. У центрі повісті – постать легендарного ватажка. Досить виразно відтворюється історичне тло, причини зародження опришківства, умови, в яких доводилося жити і боротися народним захисникам. Магнати і шляхта в погоні за збільшенням прибутків не звертали уваги на розорення селянських господарств, яке посилювалося з року в рік. Державний механізм загарбників працював на цілковите соціальне поневолення, окатоличення, денаціоналізацію українського населення. У численних епізодах повісті розкриваються наслідки такої політики – безправність і безпорадність селян перед панською сваволею, пихатість, зажерливість шляхетства і місцевих багатіїв, абсолютне нехтування ними норм цивільного і морального права, розбещеність і садистські нахили панів-кріпосників.

Магістральна сюжетна лінія повісті нечітка і розпадається на окремі епізоди. Між тим, неважко визначити такі вузлові моменти, як контрастно відтворені паразитичне існування польської шляхти і тяжке життя бідняків та "спроектований" на них опришківський рух, очолений Олексою Довбушем. Окреслені чільні моменти працюють на розкриття головної ідеї твору: виступ Довбуша є закономірним результатом розвитку опришківського руху на західноукраїнських землях. Дії відважного лицаря гір – одна з найяскравіших сторінок боротьби західноукраїнського селянства проти соціального і національного гноблення.

Осердям повісті є віддзеркалення долі талановитого ватажка гірських "розбійників". Моделюючи постать отамана, Єрофеїв, на відміну від більшості своїх попередників, більшою мірою покладався на відомі історичні документи, аніж на численні зразки народної творчості. У творі подано ряд епізодів, що своєрідно ілюструють документально зафіксовані історичні факти (напад на шляхтича Карпінського, сутички із загоном смоляків полковника Пшелуського, смерть Довбуша та ін.). Слід відзначити, що вигадані епізоди не порушують загальної тональності твору і цілком адекватно відтворюють техніку проведення опришками на чолі з Довбушем каральних акцій проти знавіснілого польського