LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературно-естетичні позиції і творча спадщина Івана Єрофеїва

панства.

Розповідь про дитинство та юність Довбуша подається в ретроспекції. І.Єрофеїв акцентує, що вже змалку Олекса, на перший погляд звичайний жвавий і розбишакуватий, вирізнявся з-поміж інших дітей, був "немов трохи не такий, як інші хлопці". Непокірна, волелюбна натура його не терпіла ніякої влади над собою. Хоробрий, запальний у гніві, а головне, наділений загостреним почуттям справедливості, малий Олекса часто опинявся в центрі дитячих конфліктів у ролі захисника слабкого і скривдженого. Водночас хлопчик ріс вразливим і допитливим. У дитячу душу глибоко западали легенди та перекази, що їх переповідали старі гуцули, але найбільше захоплення викликали розповіді про гірських месників – опришків. Велику роль у становленні світогляду майбутнього опришківського ватажка зіграла його мати Олена. Від Олени сини дізнаються про популярність опришків серед простих гуцулів, які вважали їх своїми захисниками, про допомогу, яку надавали селяни месникам. Проте в гори Олекса вирушає лише по смерті матері.

Сцена його появи в гірському таборі не позначена героїчним пафосом, а навпаки вражає своєю буденністю – опришки саме обідають. У перший вечір перебування Довбуша в таборі дід Семен розповідає про ватажків – "чорних хлопців", що встигли покрити себе славою у непримиренних битвах з обох боків Чорногори. У такий спосіб Єрофеїв акцентує визначальний момент появи на історичній арені того, кому судилося стати в один ряд з найвідомішими постатями опришківського руху і навіть вивищитися над їхньою славою.

Слід звернути увагу на те, що в період становлення Довбуша як майбутнього лідера роль його духовного наставника виконує ватаг дід Семен. Саме він, зі своїм великим життєвим досвідом та спостережливістю, розгледів у хлопцеві ті якості, які надалі, розвинувшись, зроблять Довбуша талановитим опришківським ватажком. Між дідом Семеном і Олексою встановлюються дружні стосунки, позначені ще й високим рівнем довіри та взаєморозуміння.

Одна з груп розділів, виділена в повісті, підводить читача до того моменту, коли Довбуш має отримати у спадок від діда Семена отаманування. Отже, період формування пройдено, і за плечима головного героя не одна вдала операція, а слава про його подвиги поширилася і серед селянства, і серед панства, змушуючи останнє тремтіти тільки від одного імені Довбуша. Проте, крім так званої "кар'єрної" лінії (становлення і розвиток Олекси як опришківського ватажка), маємо у розвитку сюжету ще одну, яка може кваліфікуватися як авантюрно-пригодницька (поява рудого Кузьми Саврюка, що зіграє фатальну роль у долі ватажка). Рівнобіжно розвивається й, сказати б, романтична лінія – стосунки Олекси Довбуша з жінками загалом і чарівною Параскою зокрема. Формуючи образ Параски Дзвінчихи, Єрофеїв спирається переважно на народну пісенну творчість, яка у більшості випадків трактує коханку Довбуша як особу далеку від ідеалу – марнославну, грошолюбну та підступну.

Тим часом головну увагу прозаїк зосереджує на постаті центрального персонажа, намагаючись з'ясувати психологічні первні його поведінки і вчинків. Свій перехід у статус отамана, як це не дивно, Довбуш сприймає досить болісно. Його не лякає та висока відповідальність, яку передбачає звання ватажка, а бентежить зовсім інше. Автор прагне відтворити складну гаму почуттів, яких сповнена душа головного героя. Довбуш ніби несподівано усвідомлює, що отаманування – то рубіж, і він стоїть на порозі нового етапу, добре розуміючи, що якась частина життя залишилася позаду, щось минуло, втрачено, і ніколи вже не повернеться.

У повісті повсякчас відчувається тенденція до зростання напруження. Усе частішими стають напади на табір каральних загонів смоляків, на арені боротьби польсько-шляхетської влади із загоном Довбуша з'являється "славнозвісний" полковник Пшелуський. Окрім того, до отамана випадково потрапляють уривки з листа, в якому конкретно називається ім'я його майбутнього вбивці. Довбуш розуміє, що влада йде його слідами. Звідси – і лиховісні передчуття, які окремим рецензентам видавалися невмотивованими, оскільки героїчна атмосфера боротьби не могла, мовляв, породити їх. Опинившись у ситуації зацькованого звіра, постійно ризикуючи, легендарний ватажок цілком усвідомлює, що небезпека підстерігає звідусіль, і кожен черговий постріл із засідки може виявитися фатальним.

Велике ідейно-художнє навантаження виконує в повісті сцена віче, скликаного Довбушем на верхів'ях Чорногори. Багато довелося вислухати опришківському ватажкові від селян нарікань на голод і злидні, непомірні податки та непосильну працю, а до того ж на те, що "католиків з нас роблять силоміць", "ви ж тут хоч по-людському говорите, а дома й українського слова не скажи". Один вихід зі становища вбачали наймудріші – топірці, які ще не пощербилися. У промову Довбуша письменник закладає надзвичайно важливу думку – про згуртованість у боротьбі всього українського народу, об'єднання Сходу та Заходу, "дітей Дніпра і Черемоша". Підкреслюється також спільна мета боротьби опришків та гайдамаків, наявність у них одного ворога.

Завважимо, що одним із домінантних у повісті є мотив людської самотності, екзистенційної одинокості. У зв'язку із цим слід згадати розповідь про відторгненого від суспільства ведмедя-перевертня (проекція на самотність Довбуша, вивищеного завдяки своїй виключності над загалом); життя старого Семена, що відіграв вирішальну роль у долі майбутнього ватажка; самоту Олени, відгородженої від людей своїми винятковими здібностями і лісом – від людських осель; самотність Марини, символом якої є у творі одинока смерека. Зрештою, самотнім (щоправда, по смерті) стає й сам Олекса (одинока могила на вершечку гори). Однак у цьому випадку йдеться про смерть фізичну, бо пам'ять про ватажка бережуть його нащадки, побратими.

Твір Івана Єрофеїва, як свідчить аналіз, посідає помітне місце в літературній Довбушіані повоєнного періоду. Побудовано його переважно на основі документального матеріалу. Художньо інтерпретуючи події, письменник спирається, головним чином, на історичні документи, і значно меншою мірою – на концепцію, висунуту народнопоетичною традицією. Ця тенденція найбільше вирізняє повість Єрофеїва з ряду творів його попередників і сучасників, які апелювали здебільшого до фольклорного матеріалу. Водночас її основні мотиви суголосні з ідейними настановами більшості історичних творів про ватажка гірських повстанців.

У трактуванні образу легендарного народного месника автор відходить від канону незламного воїна, зануреного з головою у боротьбу, позбавленого людських слабкостей. І.Єрофеїв не боїться звинувачень у сентиментальності й завжди вміє втриматися на межі між слізливою чулістю й емоційною глухотою, яка часто помітна у багатьох текстах, автори яких скуті якраз побоюванням уваги до суто інтимних переживань, душевних потрясінь, страхів і легко поступаються скрупульозністю аналізу внутрішньої колізії задля демонстрації незламності і твердості героя. Упадає в око також тяжіння прозаїка до художнього розв'язання надзвичайно актуальної проблеми – народ і ватажок у їх взаємозв'язках. У побудові