LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературно-художня творчість А.Кримського: проблематика і поетика

стосунків) і майже всі рівні свідомості (від осягнення природно-генетичних потенцій людини до проблем ідеології та виховання в суспільстві). Форми констатацій досить спрощені: розповідь найчастіше ведеться в монотонній часовій та просторовій послідовності, а тому особливе навантаження мають констатації з точки зору функцій – вони не стільки формують проблему чи несуть менш важливу інформацію, скільки зацікавлюють читача, вводять його в стан експресії, створюють мальовничим контекст оповіді, готують читача до роздумів персонажів і самого автора або я-оповідача. Початкові й підсумкові констатації чітко окреслюють системи прийомів, їх "набори", "блоки", "букети" чи "вінки".

Менш поширені у творчості А. Кримського даного періоду роздуми. Автор і я-оповідач частіше всього роздумують про складність стосунків між поколіннями, про важкі непорозуміння між людьми, про складність родинного буття взагалі. Роздуми будуються одноманітно: спочатку формується питання чи проблема, подається її первісне рішення і лише потім добираються докази чи контраргументи. Тобто на перше місце висувається монологічний особистісний роздум.

Роздуми частіше всього призначаються поглибленому пізнанню (осмисленню, усвідомленню) глибинних причин дисгармонії в людських стосунках, а також шляхів подолання цієї дисгармонії. Як правило, нікому не вдається відповісти на ті болючі питання й проблеми.

Найменш вживаними, але досить ваговими, є спостереження та спроби психоаналізу, які призначені для розкриття внутрішньої дисгармонії, її причин у людських стосунках, а також можливих шляхів подолання цієї дисгармонії.

У підрозділі 2. 2. "Прийоми творів А. Кримського на теми психопатології" з'ясовано проблематику та поетику другого етапу прозової творчості письменника.

Уже в першому оповіданні "PSYCHOPATHIANATIONALIS. Дещо з невропатології,дещо з етнографії, дещо – так собі дещо" проблема націоналістичної психопатології порушується у формі надскладної (не менш ніж трьохшарової) "композиції" найрізноманітніших прийомів із наскрізним спогадом. Особливість психіки я-оповідача полягає в постійному нудьгуванні за всім рідним та в почутті огиди до всього чужого, яку ще більше загострювала низка психоаналітичних констатацій-характеристик: "не можна заходити в стосунки з тамошніми людьми", "неохота якась балакати з великорусами", "нелюбо й болюче було мені – подивитися часом на великоруського селянина", "трохи був не зненавидів". Таке огидне становище стало для я-оповідача майже постійним, і саме тому спокій переростає в хворобливе марення, тобто у психопатологію. Велика низка самоспостережень, роздумів та пригадувань вирішує головну проблему: будь-яку націоналістичну психопатологію можна вилікувати творчістю. Саме завдяки самопсихоаналізам та самоспостереженням я-оповідача за своїм хворобливим станом починає зникати і сама хвороба.

В оповіданні "Дивна пригода" А. Кримський ужив десятки найрізноманітніших прийомів з багатим змістом (від найдрібніших порухів душі самого я-оповідача до масштабних узагальнень "несподіваних передчуттів"); у різноманітних формах (від одно-двослівних характеристик і оцінок до багатослівних полілогів про лінгвістичні дискусії кількох інтелігентів-учених (вжито й кілька міцно сплетених композицій прийомів)). Найцілеспрямованішими виявилися функції прийомів – майже всі вони підпорядковані тому, щоб за допомогою пригадування розкрити внутрішній світ європейського вченого-лінгвіста, принципи й шляхи наукових пошуків. Саме тут А. Кримський виявився фактично неперевершеним, оскільки він розкриває не лише способи мислення вченого, а й мотиви його наукового та просвітницького мислення, мислення людини, для якої важливіше не наукова істина, а передовсім самоутвердження.

Композиції довжелезних рядів інформативно-описових та аналітичних прийомів вибудовуються за певними абстрактними та реальними "схемами" мислення й переживання людей – саме в таких конструкціях доводиться закономірність людських "передчувань" і передбачень: адже несподівані переживання "трапляються попросту систематично" в житті кожної людини. А для того, щоб усе це виглядало ще й максимально переконливим та доказовим, я-оповідач часто зіставляє самі "схеми" мислення. Саме тут особливу роль він відводить самоспостереженню за власним внутрішнім світом: "... у душі моїй заговорило придушене почуття, що хтось мене нагально кличе, хтось бажає притьмом побачити ..."

Гострі особисті переживання старого грішника в оповіданні "Виривки з мемуарів одногостарого гріховоди" А. Кримський знову подає складним "букетом" прийомів, об'єднаних загальним прийомом констатаційного пригадування. У цій "композиції" прийомів переважають самопсихоаналітичні роздуми я-оповідача ("Останніми часами мене, людину вже підтоптану, серйозно почина тривожити гадка: чи не збожеволів я часом?"), роздуми-судження, роздуми-умовиводи, самохарактеристики ("Я, от, цілісіньке моє життя був егоїстом..."), самоспостереження ("... кров холоне од страху, а в серце неначе гостра шпичка встромлюється"), видіння і марення ("... невиразно майнула в моїй уяві ще й чиясь одхилена назад мертво-блідава голова, ... голова з заплющеними очима ... в домовині!.."). А все це разом поступово набрало загального характеру найвідвертішої сповіді.

А. Кримський написав не просто твір-спогад, а пронизав його переважно духом щирої, гранично відвертої психофізіологічної сповіді такого "гріховоди", який кається не стільки для того, щоб випросити прощення і "царства небесного", скільки для того, щоб самому зрозуміти глибинні мотиви, причини та умови своїх колишніх дій і думок. Саме завдяки такому поєднанню прийомів проблемно-тематичне і формальне багатство змісту твору виявилися настільки чітко структурованими і вдало скомпонованими, що твір виглядає надзвичайно цілісним і вагомим – вищою мірою мистецьким і модерним.

Отже, на другому етапі прозової творчості А. Кримський беззаперечну змістовну форму і функціональну перевагу надає двом прийомам – спогадові і роздумові, який логічно переростає в аналіз, самоаналіз, психоаналіз. Спогад виступає як основна форма викладу художньої інформації, а його форма настільки ускладнена додатковими, вплетеними в нього елементами аналізу, характеристики, взаємо- та інохарактеристики, зіставлень, протиставлень та інші, що іноді він сам і губиться – від нього залишається лише минулий час подій чи вчинків. Найважливішими виступають функції спогаду: вони або відтворюють подієві ряди творів; або схематично малюють типові явища, суспільні процеси і характери окремих людей; або