LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературознавчі імплікації категорій сакрального та профанного

УДК 82.09

Н.П. Семащук,

аспірант

(Тернопільський національний педагогічний університет)

Літературознавчі імплікації категорій сакрального та профанного

У статті розглянуто категорії сакрального та профанного, виходячи з можливості їх застосування у літературознавчих дослідженнях, зокрема у жанровому аспекті. При тому основним пунктом віднесення є відповідність чи невідповідність літературного явища системі офіційно прийнятих норм конкретної доби.

Метою цих міркувань є, передусім, спроба дати відповідь на питання: наскільки доцільно запроваджувати до літературознавчих студій релігійну пару категорій: sacrum та profanum і що нового для розуміння літературних явищ може запропонувати ця призма розгляду?

Говорячи про поняття сакрального (sacrum) та профанного (profanum), ми передусім ґрунтуємось на опрацюваннях та висновках О. Клековкіна [1], А. Домбрувки [2]. Хоча перша праця має театрознавчий характер, а друга — культурологічний, але пропозиції авторів цікаві та універсальні за своєю суттю, аби скористатися ними і в суто літературознавчому дослідженні.

Слово "сакральний" функціонує у різних сферах людського життя, розширивши своє значення поза межі спеціального його розуміння як такого в галузі релігійного культу. Натомість поняття профанного асоціюється перш за все зі словом "профан" як "особа, не обізнана у якій-небудь галузі, некомпетентна особа; неук, невіглас". Зрідка згадується інше його значення — як "той, хто не мав права входити до храму" [3: 351]. Однак саме аспект посвяченості/непосвяченості є домінантним моментом у смисловому полі цих категорій. І будь-яке порушення певних характеристик, умов та норм єдиної, офіційної істини переводить їх носія у сферу профанного (як несвідоме чи свідоме виключення себе), сферу невідповідності. Часто-густо носій цього "профанум" формує власну територію, де його "профанні" істини набувають статусу єдиних — сакральних, і залучає до свого світу інших (за їх (інших) згодою, або ж силоміць), виступаючи конструктором, дослідником, експериментатором, зрештою — режисером; іншим разом носій profanum змушений замикатися в собі, відчуваючи свою невідповідність або ж намагатись протидіяти офіційному/зовнішньому.

Опозиція sacrum/profanum у своїй універсальності дає можливість зіставлення різних територій (конкретно-особистісної та соціально обов'язкової) на різних площинах та у різних сферах людського існування. При тому основним критерієм виступатиме категорія відповідності/невідповідності, а основними характеристиками: sacrum — усталеність, обов'язковість, традиція, норма, незмінність, універсальність; profanum — мінливість, неусталеність, хисткість, необов'язковість, індивідуальність, опозиційність тощо. У всіх випадках, як тільки входимо на територію профанного, потрібно забути про безумовність правд, про єдність, одновимірність категорій, про однозначну серйозність сприйняття світу. Ми вступаємо у межі гри (чужої, своєї, загальної, одноосібної), де незнання правил не відміняє участі у ній, де, зрештою, і знання правил не завжди допомагає, оскільки може знайтися хейзінгівський "шпільбрехер" — хтось, хто ці правила зумисно порушує; потрапляємо у світ гротеску, іронії і сарказму, світ пародій, двійників та масок, карнавалів та маскарадів.

Надзвичайно цікава класифікація різних рівнів sacrum була запропонована Х. Беккером. Розуміючи під сакральністю "освячення відомого, опірність на новизну та опір перед нею" [2: 63] і визнаючи основними атрибутами небажання змін, сталість ритуальних правил гри, повторюваність [там само, 64], учений виділяє у явищах sacrum 8 рівнів (ступенів), що творять певну ієрархію, хоча, як коментує польський дослідник А. Домбрувка, "порядковість цих ступенів не буде, мабуть, завжди і всюди такою самою, оскільки вона є відбиттям актуальної та локальної шкали цінностей" [2: 66]. Найвищий ступінь займає категорія sacrum святого. У Беккера він традиційно стосується сфери релігії. Однак цілком закономірним буде теж перенесення цих термінів у інші сфери людського духу, зокрема, у сферу політичного, де на місце єдиного християнського Бога ставиться єдиний Вождь. О.Клековкін зауважує: "і антирадянські твори мистецтва, і "розстрільні" політичні статті у Кримінальному кодексі СРСР носили антисакральний, а не політичний, як це інколи тлумачилося, характер; держава притаманними їй засобами захищала свій sacrum" [1: 82].

Паралельно (і опозиційно) з поняттям сакрального функціонує поняття профанного. Спочатку — як антонім до "святе" — "світське". Поступово поняття профанного, профанації набуло іншого значення. Так, "Словник чужомовних слів в українській мові" подає таке значення: "профанація — зневажливе, нешанобливе ставлення до чого-небудь загальновизнаного, загально шанованого; неуцьке перекручування, опоганення, опошлення чогось" [3: 351]. Клековкін, досліджуючи сакральне, пропонує таке тлумачення: "Слід, мабуть, говорити про світське, профанне як синонім опозиції до офіційного міфу, якщо вона [ця опозиція – Н.С.] навіть нечітко сформульована і не носить войовничого характеру" [1: 79].

Беккер у світлі тлумачення сакрального як незмінного профанне трактує як "поле діяльності сприйняття змін, або ж результати готовності їх проведення" [2: 67]. При цьому замість логічного profanum, учений воліє вживати термін "секуляризація" [там само]. Якщо у системі Беккера для сакрального відводилось 8 ступенів, то секуляризація виявляється у чотири різні способи. Цікаво, що карнавал тут співвідноситься із "секуляризацією зручності" (у Беккера — komfortable): "роблю те, що мені подобається <...>" [цит. за 2: 68]. Автор підкреслює ліквідацію усіх стримуючих факторів, дезорганізацію, пришвидшення суспільної зміни "через ігнорування традиційних обмежень та провокування нових рішень" [там само].

Говорячи про sacrum, маємо на увазі офіційну ідеологію (доби, країни, режиму), що знаходить своє вираження і в літературі у вигляді офіційно визнаних та прийнятих жанрів, тем, сюжетів.

Кожен sacrum (а якщо дотримуватися класифікації Беккера — кожен sacrum найвищого рівня) має свого "глашатая" у постаті "офіційного", "священного жанру", в