LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

наголошується, що такий підхід був продовженням теоретичних засад аналізу, започаткованих І. Франком. Саме такий спосіб аналізу літературного твору свідчив про глибокі традиції культурно-історичного підходу в українському літературознавстві.

Аналіз ряду літературознавчих праць С. Єфремова, зокрема його досліджень творчості І. Франка, дають підстави зробити висновок, що для С. Єфремова найважливіше значення мало втілення у художньому творі національної ідеї та суспільних обставин, хоча С. Єфремов ніколи не ігнорував художніх особливостей мистецьких творів. Виходячи з більш як 20-літнього осмислення Франкової творчості, С. Єфремов водночас вважав, що тільки естетичний аналіз при ігнорації суспільного елементу є звуженим та дещо суб'єктивним. Такий спосіб аналізу є складником комплексного студіювання літературного твору, яке виявилося на початку ХХ ст. найяскравіше у працях С. Єфремова. У роботі наголошується, що таку позицію абсолютно не можна пов'язувати з концепціями звульгаризованого соціологічного літературознавства, яке буйно розцвіло в умовах радянської України у 30-х рр. ХХ ст.

На основі аналізу літературознавчої спадщини М. Грушевського дисертант виявляє, що позитивістські концепції М. Грушевського-історика позначилися і на його літературознавчих працях, які розвивалися в основному у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Водночас вміння М. Грушевського використовувати різні методи дослідження (культурно-історичний, філологічний, психологічний, порівняльно-історичний) дозволило йому якнайглибше оцінити кожен аналізований художній текст. Це дало можливість Д. Чижевському, характеризуючи основні риси "Історії української літератури" М. Грушевського, насамперед відзначити її "європейськість". "Як і в "Історії України-Руси", так і в "Історії української літератури", Грушевський – вчений європейський, обізнаний з європейською літературою, що для дослідження на полі української літератури та фольклору є необхідною передумовою".

На основі аналізу літературознавчих праць М. Грушевського дисертант робить висновок, що вчений у перші десятиліття ХХ ст. продовжував методологічні традиції української науки про літературу, культивовані І. Франком, пізніше С. Єфремовим та іншими дослідниками. Особлива заслуга М. Грушевського-методолога літературознавства у використанні досягнень найновіших літературознавчих шкіл та їх вмілому застосуванні до аналізу конкретного літературного твору. Важливою рисою М. Грушевського-літературознавця було з'ясування іманентних пружин літературного розвитку від зародження аж до відмирання того чи іншого літературного явища.

Підрозділ "Іван Франко і модерністські концепції у літературознавстві" присвячений аналізові філософських основ тих літературознавчих дискусій, що відбувалися на початку ХХ ст. в українській науці про літературу. У дисертації доводиться, що важливою передумовою виникнення цих дискусій був антипозитивістський переворот у філософії та участь у засвоєнні нових ідей філософії та науки початку ХХ ст. Тісно пов'язані з дискусіями навколо проблем дальшого розвитку літератури антипозитивістські ідеї у філософії сприяли виникненню модерністичного мислення і в літературі, і у літературознавстві. Не ставлячи собі за мету дати картину становлення і розвитку модерних тенденцій літературної еволюції, дисертант торкається тільки деяких контроверсійних моментів у стосунках І. Франка з модернізмом, з іншого боку С. Єфремова та модерністів, які, зрештою, відображали дискусійні питання історії української літератури початку ХХ ст.

У роботі підкреслюється, що особливістю літературознавчого дискурсу в Україні початку ХХ ст. була турбота про подальший розвиток усіх сфер української культури, в тому числі і науки про літературу. Активну участь у теоретичних дискусіях, крім літературознавців, брали письменники (Леся Українка, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, О. Кобилянська та ін.). Літературні організації "Молода муза" (1906–1909), як і письменники та дослідники, що гуртувалися навколо журналу "Українська хата"(1910–1914), якраз і були виразниками модерних концепцій у літературному процесі в Україні початку ХХ ст.

У роботі акцентується на методологічному значенні нечисленних літературно-критичних виступів Лесі Українки, які порушували важливі проблеми літературного розвитку в Україні. Особлива увага звернута на те, що феміністична проблематика, започаткована в українській науці про літературу ще І. Франком, знайшла своє продовження у літературно-критичних текстах Лесі Українки. У зв'язку з літературними дискусіями, які велися на початку ХХ ст., автор дисертації торкається проблеми народництва у літературі того часу. Зокрема, відстоюється позиція
І. Франка, який систематично спростовував погляд на українську літературу як на простонародну, плебейську (І. Денисюк). Ця Франкова позиція, що найяскравіше виявилася у його статті "Старе й нове в сучасній українській літературі", зустріла опір критиків-модерністів початку ХХ ст. На думку дисертанта позиція критиків-модерністів тісно пов'язана з антипозитивістським переломом у філософії – загальноєвропейським процесом заперечення старого, традиційного у літературі. Одним з яскравих представників такого оновлення був Микола Євшан. Як і інші критики "Української хати", він уособлював в Україні одну з великої кількості течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерній літературі, які неможливо звести до одного художньо-стильового знаменника.

У роботі проводиться думка, що критики "Української хати" завершили перед першою світовою війною розвиток тих тенденцій оновлення літератури, що народилися в Україні з початком ХХ ст. Дещо пізніше тенденції модерного підходу до аналізу творів знайшли продовження у творчості неокласиків. На основі аналізу ряду літературознавчих праць дисертант доходить висновку, що на початку ХХ ст. дискусії з приводу дальшого розвитку літератури продовжувалися у руслі літературознавчих пошуків І. Франка.

Дисертант підкреслює, що ряд українських критиків-модерністів (Микола Євшан, Микита Сріблянський) на початок ХХ ст. не усталили своїх ідейно-естетичних позицій. Їх творчість перебувала у процесі формування, а передчасний відхід від літератури критиків-модерністів відкинув ті пошуки, які після невдалої спроби утвердження української державності або зовсім припинилися, або, короткий час проіснувавши, були обірвані тоталітарним суспільством.

У загальних висновках дисертації підкреслюється, що розвиток теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст. переконливо засвідчує: аналізований період є феноменом теоретико-літературознавчого та історико-літературного процесу, який значною мірою активізувався в реальних знакових текстах.

Вивчення літературознавчих текстів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дає можливість по-іншому, ніж це було раніше, розглядати питання про співвіднесеність позитивістських передумов у розвитку літературного процесу та антипозитивістського перелому у філософії, який значною мірою позначився на існуванні різноманітних підходів