LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

до аналізу твору. Досліджуваний матеріал, який ґрунтується на філологічному коментуванні, ламає твердження російської та русофільської науки про брак ідентичності української культури, а отже і заперечення існування української нації.

Важливою умовою функціонування літературознавчих текстів є те, що у працях українських літературознавців аналізованого періоду відбувається виокремлення українського елементу з філологічної думки в Росії, наголошується на внеску українських учених у розвиток літературознавчої науки, вказується на потребу побудови української науки на власній традиції (М. Ільницький).

Українське літературознавство ще з першої половини ХІХ ст. використовувало елементи культурно-історичного аналізу літературних творів, які на той час тісно переплелися з традиціями міфологічного літературознавства, зокрема у працях М. Максимовича та О. Бодянського. Продовжуючи ці традиції, українське літературознавство у другій половині ХІХ ст. розвивало теоретичні засади культурно-історичної школи (історико-літературні праці П. Куліша, теоретико-літературознавчі розвідки М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича).

Дисертант вважа, що при вивченні літературознавчих концепцій ХІХ ст. науково необґрунтованими є намагання ігнорувати праці галицьких літературознавців народовського спрямування (О. Барвінський, О. Огоновський та ін.), без аналізу яких є неможливим осмислення панорами літературного життя в Україні. У висновках наголошується, що їх погляди на літературу розвивалися у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Історико-літературні дослідження О. Огоновського та О. Барвінського сприяли засвоєнню та реалізації літературознавством нових творчих методів та ідей, які були зумовлені передусім реалізацією їх у практиці вивчення літератури у вищій та середній школі.

Літературознавчі концепції в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. спричинилися до становлення та розвитку сучасних їм методів дослідження літератури, які виробила на той час європейська літературознавча наука. Незважаючи на складні умови розвитку (відсутність державних наукових інституцій, які б піклувалися про розвиток саме української літературознавчої думки на Наддніпрянській Україні, кволість теоретичного мислення у Галичині), саме з середини 70-х років ХІХ ст. українська наука про літературу цілковито орієнтувалася на принципи і методи європейських літературознавчих шкіл.

М. Драгоманов, а найбільшою мірою І. Франко, вивели українське літературознавство на новий теоретичний рівень. Аналіз літературознавчих концепцій І. Франка дає підстави констатувати, що вчений продовжив в українській гуманітарній науці традиції європейського культурного та літературного досвіду. У висновках підкреслюється, що у своїх літературознавчих працях І. Франко враховував не тільки європейський, а й досвід східних літератур. При цьому вчений осмислює новітні літературознавчі тенденції не як кінцевий пункт дослідження, а як той теоретичний матеріал, який мусить опанувати українська наука про літературу, зберігаючи при цьому свою національну специфіку.

У висновках наголошується, що важливі на той час ідеї культурно-історичної і критично-естетичної шкіл не відображали всього спектру літературознавчих ідей, необхідних при аналізі творів української літератури. У теоретичних працях і в щоденній літературознавчій практиці
І. Франко намагався враховувати європейський досвід, при цьому не дотримуючись сліпо наперед визначених методів аналізу, звертаючи увагу на специфіку функціонування тих чи інших методів аналізу на українському ґрунті.

Своєю письменницькою та літературознавчою практикою І. Франко утверджував "українську літературну цивілізацію" (О. Пахльовська). Від захоплення соціальним моментом у літературі до глибокого розуміння естетичних та психологічних проблем цієї літератури – ось шлях, що його пройшов І. Франко, який вимагав від українського літературознавства послуговуватися науковим методом.

У висновках відзначається роль І. Франка у науковому обґрунтуванні специфіки літературознавчих шкіл в Україні: міфологічної, біографічної, культурно-історичної, психологічної; а також історико-порівняльного та філологічного методів у літературознавстві. На основі аналізу Франкових літературознавчих текстів дисертант робить висновок про те, що вчений не абсолютизував якогось одного методу, використовуючи навіть у рамках однієї літературознавчої праці ті засоби, що їх культивували різноманітні літературознавчі школи. Аналіз літературознавчої діяльності І. Франка у творчому, науковому, суспільному та політичному плані дає можливість побачити сутність завдань європеїзму І. Франка як основної наскрізної літературознавчої концепції, яка полягала в інтелектуалізації української літератури.

Реалізуючи теоретичні постулати українського літературознавства, І. Франко опрацьовує завдання, принципи і методи літературної критики у працях "Теорія і розвій історії літератури", "Задачі і метод історії літератури", "Слово про критику", "Із секретів поетичної творчості", в яких учений обґрунтував поняття "наукової критики", що опирається на закони психології та естетики, не відкидаючи при цьому глибинної соціальної опосередкованості критичного аналізу.

І. Франко був першим українським ученим, який зробив значний внесок у розвиток науки про літературу інших народів: поляків, австрійців, росіян. Таким чином, у висновках обґрунтовується роль
І. Франка – письменника та ученого не тільки у всеслов'янському, але й загальноєвропейському літературному процесі (участь дослідника у літературних дискусіях, учасниками яких були В. Ягич, Т. Масарик, А. Черни, О. Веселовський, О. Пипін, А. Брікнер та ін). На переломі сторіч І. Франко був "найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені" (Г. Витженс). Ідеї цього культурного життя І. Франко переніс на український ґрунт.

У висновках наголошується, що у теоретичній практиці І. Франка вперше в українській науці про літературу висловлена думка про виокремлення літературознавства на межі ХІХ і ХХ ст. Трактуючи літературну критику як первісну оцінку літературного твору, вчений вимагав від неї орієнтації на наукові критерії. Своїми теоретико-естетичними працями І. Франко заклав методологічні основи українського літературознавства і критики, увівши в науковий обіг низку нових
понять.

Представлена у роботі проблема впливу літературознавчих концепцій І. Франка на теоретичне мислення сучасної науки про літературу свідчить про вплив теоретичного мислення І. Франка на термінологічний апарат українського літературознавства. Саме участь І. Франка у розпрацюванні проблем літературознавства у зв'язку з бурхливим розвитком естетики і психології "свідчить як про далекоглядність, так і про сумірність формування національної естетично-літературознавчої думки з європейським контекстом"(Р. Гром'як).

У висновках наголошується на необхідності об'єктивно-наукового з'ясування ідейного та естетичного впливу І. Франка на літературний процес в Україні останніх десятиріч ХІХ – початку ХХ ст. з