LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

ст. (І.Іваньо). Дисертант вважає, що І. Франко, підходячи до аналізу твору у кожному конкретному випадку з інших теоретичних позицій, використовував надбання різних наукових шкіл. Водночас чимало і традиційних, і нетрадиційних підходів до аналізу твору, що їх культивував І. Франко, набували оригінальних, національно-самобутніх рис.

У роботі аналізуються пошуки порівняльно-історичного літературонавства (М. Драгоманов, О. Котляревський, М. Дашкевич), культурно-історичного підходу до аналізу твору (М. Петров, М. Дашкевич). У межах культурно-історичної школи в українському літературознавстві окремо розглядаються біо-бібліографічні підходи до аналізу, культивовані О. Барвінським та О. Огоновським. Біографічне літературознавство, найвищий вияв якого позначений працями Ш. Сент-Бева та Г. Брандеса, знайшло своє продовження у дослідженнях М. Сумцова та І. Франка.

Поява непозитивістської системи художнього мислення, її різних типів, моделей, структур помітно вплинула і на оновлення самої літератури. Власне І. Франко, відзначаючи зміну пропорційності соціального та психологічного підходів у бік посилення останнього, пояснював нову якість літературно-художнього мислення кінця ХІХ – початку ХХ ст. виокремленням й вирізненням модерних типів художнього освоєння дійсності на національному ґрунті. У цьому він вбачав зрілість української літературознавчої думки та зрілість українського письменства, його самоцінність і самодостатність.

Окрім того, дослідження теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст. крізь призму домінантних у ньому моделей і структур художнього аналізу, таких як культурно-історична школа, порівняльно-історичне літературознавство, психологічна школа, біографічний та філологічний метод, здійснюється не так на рівні окремих літературознавчих персоналій, як на рівні з'ясування загальної суті того чи іншого ідейно-естетичного явища, його природи й закономірностей розвитку. Причому з метою виявлення появи та тяглості основних тенденцій розвитку українського літературознавства розглядається його роль не лише в контексті загальноукраїнського літературного процесу, але й у типологічних зіставленнях зі слов'янськими, ширше – європейськими концепціями про літературу означеного періоду. Такий контекст якнайправдивіше дає належну оцінку специфіки українського літературознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст., визначаючи і рівень творчого буття різних типів авторської дослідницької свідомості, різних систем літературознавчої майстерності і своєрідність їх існування і у структурі окремих праць, і в загальній моделі ідейно-естетичного явища. Водночас відтворення контексту обґрунтовується в роботі типологічною близькістю форм літературознавчого мислення і засобів аналізу в українському і в зарубіжному літературознавстві. Такий підхід до дослідження сприяє звільненню від стереотипності сприйняття і розуміння української науки про літературу, яка склалася з певних ідеологічних і політичних причин і яка досі існує не тільки на рівні масової свідомості, але й серед науковців.

Справедливість вимагає звернути увагу на те, що дослідження українського літературознавства, зокрема концепцій Івана Франка в контексті пошуків європейського літературознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст., певним чином здійснювалися у нашій науці про літературу. Було зібрано, хоча явно недостатньо, певний теоретичний та історико-літературний матеріал, висловлено ряд слушних наукових міркувань, зроблено немало суттєвих спостережень, аргументовано окремі положення й критичні зауваги. Сьогодні спостерігається відхід від позицій радянського літературознавства, позначеного певною ідеологічною та методологічною заанґажованістю: типологічне зіставлення часто регламентувалося російським літературознавством, а іноді й деякими постатями слов'янського літературознавства, прийнятними в науковому використанні офіційним радянським літературознавством. При такому підході завданням для науковців було не стільки розкрити типологічну спорідненість тієї чи іншої теоретичної концепції, національну своєрідність того чи іншого літературознавчого явища, своєрідність національного функціонування тих чи інших засобів аналізу, скільки з'ясування історико-літературних зв'язків та взаємодій "братніх" літератур.

Безсумнівно, в українському літературознавстві не тільки бракує узагальнювальної праці про літературознавчі концепції кінця ХІХ – початку ХХ ст., а й досліджень про місце І. Франка в літературознавчих дискусіях в Україні аналізованого періоду. Літературознавчі пошуки М. Дашкевича, М. Драгоманова, С. Єфремова, О. Котляревського, М. Петрова, О. Огоновського, І.Франка та інших авторів вже ставали предметом аналізу ще на початку ХХ ст. у працях Л. Білецького, С. Смаль-Стоцького, С. Єфремова, О. Білецького, О. Колесси, П. Филиповича. Ці вчені не тільки показали новаторство методів і напрямів у нашій науці про літературу, але й намагалися з'ясувати їх тяглість, починаючи від національних і завершуючи європейськими традиціями, відзначаючи при цьому їх художню необхідність, творчу продуктивність і перспективність на національному ґрунті. Після 20-х років ХХ ст. через ідеологічні заборони офіційне літературознавство, якщо і зверталося до цих проблем, то висвітлювало їх однобоко, здебільшого упереджено, підкреслюючи тільки вирішальний вплив традицій російського літературознавства.

Нова хвиля у вивченні літературознавчих концепцій в Україні аналізованого періоду починається з 90-х років ХХ ст., хоча якихось вагомих здобутків тут ще нема. З одного боку, це пов'язано з типовим на зламі століть бажанням оглянути зроблене попередниками, дати йому належну оцінку, з іншого боку – відсутністю вагомих досліджень спадщини окремих українських літературознавців. Такий стан не сприяє осмисленню культурно-духових процесів, що допомагали б вивченню передумов виникнення української державності. Сучасний підхід до вивчення теоретичних засад українського літературознавства знаходимо у працях В. Брюховецького, Р. Гром'яка, І. Денисюка, М.Наєнка, Д. Наливайка, А. Ткаченка та ін.

Певний внесок у розв'язання поставленої проблеми здійснили ті українські дослідники, які займалися вивченням окремих аспектів функціонування української літератури досліджуваного у дисертації періоду: М. Ільницький, В. Моренець, Я. Гарасим, Т. Гундорова, С.Павличко, Я. Поліщук, Б. Бунчук та ін. Сьогодні не можна обійтися без праць учених української діаспори – Ю. Бойка-Блохина, І.Качуровського, Ю. Шереха (Шевельова), Г. Грабовича, Л. Рудницького, Д. Струка, С. Козака, які, аналізуючи пошуки української науки про літературу, підкреслювали її самодостатність та своєрідність, трактували її у типологічних зв'язках з європейськими аналогами. Таким чином, українське літературознавство другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досі не аналізувалося як фактор загальноєвропейського культурного процесу. Саме така позиція дає підстави для обґрунтованих претензій щодо відсутності серйозних узагальнень на цю тему, зокрема у підході до аналізу літературознавчих концепцій