LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

твору, які поруч з міфологічним принципом дослідження мистецьких явищ становлять основу естетичної та світоглядно-філософської бази зарубіжного і українського літературознавства. Автор аналізує зв'язок цих шкіл з деякими тенденціями таких літературних напрямів, як романтизм, реалізм; конкретизує зміст особливостей функціонування кожної зі згаданих літературознавчих шкіл. Такий підхід зумовлений тим, що тільки сьогодні науковці починають доходити спільної думки про суголосність тих чи інших пошуків до певного типу художнього мислення. Водночас, незважаючи на часову відстань з моменту виникнення міфологічної школи та етнографічного етапу культурно-історичного методу дослідження, у зв'язку з браком у сучасній теорії основних принципів існування наукових літературознавчих шкіл виникає проблема хронологічного окреслення цього існування. Якщо виникнення міфологічного літературознавства, яке пов'язують зі школою братів Ґрімм, найяскравіше проявилося у працях М. Максимовича та О. Бодянського, то зародження культурно-історичної школи у європейському літературознавстві хронологічно відносять до другої половини ХІХ ст. Дисертант схильний вважати, що елементи культурно-історичного підходу до аналізу літературного твору, які деякі дослідники вважають етнографічним етапом культурно-історичної школи, в Україні започаткувалися у працях відомих фольклористів та етнографів: Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Ізмаїла Срезневського (Я. Гарасим). Водночас аналіз фольклористичних та літературознавчих праць згаданих дослідників дозволяє стверджувати, що у їх текстах тісно переплелися елементи міфологічного та культурно-історичного підходів до аналізу літературних творів.

За своєю естетичною програмою це був переворот у розвитку гуманітарної науки, позначений переходом від класичної естетики до міфологічного мислення у фольклористиці та літературознавстві. Цей етап у розвитку науки цілком спирався на романтичні тенденції у літературі та мистецтві, що стають панівними у європейських культурах того часу, українській зокрема.

Елементи еклектизму (поєднання різноманітних підходів до аналізу літературного твору) трапляються у працях Я. Головацького. Нечіткість теоретичних концепцій цього вченого, неможливість національного усвідомлення значення окремого твору, як вважав І. Франко, породила слабкість галицько-руського руху, що привело до ігнорації вченим чисто теоретичних завдань літературознавства.

Такий підхід до розуміння природи етнографічного етапу культурно-історичної школи дає можливість не тільки конкретизувати зміст цього поняття, а й максимально уточнити саму суть етнографічного етапу культурно-історичного літературознавства. Як засвідчує аналіз, саме зародження цього етапу тісно пов'язане з особливостями існування певного типу наукової свідомості (намагання відійти від однозначного міфологічного трактування літературного твору і звернутися при аналізі до залучення впливу на художнє полотно позалітературних чинників). Саме такі принципи аналізу твору все активніше починають проявлятися у працях П. Куліша, М. Костомарова та ін.

Незважаючи на очевидну багатоманітність прояву існування першого етапу культурно-історичної школи, дисертант схиляється до думки, що українські літературознавці та критики другої половини ХІХ ст. намагаються відійти від усталених принципів аналізу літературних творів, від запрограмованих засобів поетики. Літературознавчий досвід М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша заклав ті підвалини, на яких визріли нові умови для розвитку української науки про літературу.

У другому підрозділі "Літературні дискусії 70-х років ХІХ ст." основним завданням дослідження є аналіз тих маніфестів і програм, які з'явилися у той час і які знаменували собою новий етап українського наукового літературознавства. Як вихідний пункт взято дискусію, розпочату на сторінках журналу "Правда" (І. Нечуй-Левицький "Сьогочасне літературне прямування" – І. Франко "Література, її завдання і найважніші ціхи"). Дисертант вважає, що згадана дискусія започаткувала глибоке наукове осмислення проблем української літератури. Матеріали згаданої дискусії неодноразово розглядалися в українському літературознавстві. Автор дисертаційного дослідження схильний вважати, що значення цієї дискусії можна з'ясувати, тільки враховуючи теоретичні позиції європейського, у тому числі слов'янського, літературознавства 70-х років ХІХ ст.

Заперечуючи тенденційність радянського літературознавства в осмисленні цієї дискусії, акцентуємо увагу на її загостреному характері, оскільки навіть хибні думки дискутанта дали можливість привчатися до більш точного наукового мислення обох учасників дискусії: І. Франка та І. Нечуя-Левицького. Автор дослідження намагається уточнити широко розповсюджену ще з ХІХ ст. у нашій науці про літературу думку, що літературознавчі, як і етнографічні, праці І. Нечуя-Левицького не мали важливого значення. Специфіка і характер позитивістського мислення, яке яскраво виявилося у його працях "Сьогочасне літературне прямування", "На літературних позвах з Московщиною", як і відомі статті М. Драгоманова, готували ґрунт для остаточного утвердження в українському літературознавстві принципів культурно-історичного аналізу літературних творів.

Специфіку позитивістського мислення українських літературознавців 70-х років ХІХ ст. визначала інтелектуальна, філософська та соціокультурна атмосфера українського літературознавства, що творилася в умовах драконівських законів про заборону української мови у царській Росії, дещо ліберальнішої атмосфери Австро-Угорщини, політичної еміграції. Така соціокультурна ситуація спричинилася до шліфування наукового мислення різних учених, зокрема М. Драгоманова, О. Котляревського, М. Петрова, М. Дашкевича, О. Огоновського, О. Барвінського, І. Франка та ін. Відмежовуючись від поширених у літературознавстві того часу ідей "літератури для домашнього вжитку", які, на жаль, і у 70-х, і у 80-х, а у поодиноких дослідженнях ще й у 90-х роках тяжіли над українською літературою, прихильники культурно-історичного методу у літературознавстві успішно долали їх. Виходячи з постулатів культурно-історичного етапу літературознавства, яке ґрунтувалося на впливі на літературний твір позалітературних чинників (раса, середовище, момент), наша наука про літературу скеровувала літературні дискусії у напрямі глибшого наукового осмислення проблем української літератури, в якій вони вбачали частину загальнокультурного національного процесу.

Дисертант наголошує на тому, що в останні десятиліття ХІХ ст. постала проблема творення не просто історико-літературних досліджень, а праць нового типу, серед них – історій національної літератури. Таким чином, одне з основних завдань, що їх висунула культурно-історична школа, – написання історій національних літератур – стало особливо актуальним для української науки про літературу.

У третьому підрозділі "Проблема корпусу історії української літератури" розглядаються різноманітні підходи до створення історії української літератури, проблеми, вирішення якої