LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

було започатковане в Україні ще у першій половині ХІХ ст. (М. Костомаров, М. Максимович). Розвиток естетичної свідомості українського суспільства другої половини ХІХ ст. з усією гостротою висунув важливу проблему створення праці, яка б, враховуючи досвід попереднього критичного прочитання окремих літературних творів, дала цілісну картину історико-літературного процесу в Україні. При цьому акцентується увага на тому, що положення, висловлені раніше в окремих історико-літературних працях М. Костомарова, М. Драгоманова, П. Куліша, в яких розглядалися окремі аспекти історії літератури, знайшли своє втілення у працях з історії літератури, укладених О. Барвінським, пізніше О. Огоновським. Написані відповідно до вимог культурно-історичного літературознавства, ці історії літератури мали помітні сліди спочатку бібліографічного, а потім біографічного методів аналізу твору. Найяскравіше, як вважав І. Франко, біо-бібліографічний принцип аналізу твору виявився у праці О. Огоновського "Історія літератури руської". Невиробленість методів аналізу, яких вимагала історія національної літератури, пов'язана не тільки із слабкістю українського літературознавства, але і з тогочасною невиробленістю методики історико-літературних досліджень у європейських науках про літературу.

Дисертант вважає, що сам методологічний аспект згаданої праці спричинив наукову дискусію, яка сприяла утвердженню методологічних концепцій історії української літератури.

Для корпусів історій літератури, які з'явилися у той час, характерною була та риса, що українська наука про літературу, долаючи бібліографічний, пізніше біографічний підхід до аналізу, намагалася використати досвід культурно-історичної школи у літературознавстві, яка стала панівною у європейських науках про літературу. Культурно-історичний підхід до аналізу літературного твору найрельєфніше виявився у відомій праці М. Петрова "Очерки из истории украинской литературы ХІХ века", а пізніше у широковідомій рецензії М. Дашкевича на цю працю. Автор дисертації вважає, що нариси історії літератури М. Петрова і рецензія на них М. Дашкевича, виходячи з панівної на той час культурно-історичної тенденції у європейському літературознавстві, значною мірою, як на це звернув увагу І. Франко, пов'язували українську духовність і з російською, і з польською. Проте, як зазначав І. Франко, з цих досліджень випливає необхідність рівнозначного трактування трьох літератур, а у працях М. Петрова і М. Дашкевича був зроблений аналіз "не з огляду на ступінь досконалості, якого досягла в історичному розвитку кожна з них (російська, українська, польська)".

У дисертації наводиться аргументація, яка свідчить про концептуальність підходу І. Франка до планованого у 80-х рр. німецькомовного видання історії української літератури. У роботі обґрунтовується думка, що план історії літератури, запропонований І. Франком спільно з М. Драгомановим, виходив з традицій культурно-історичної школи у літературознавстві. Водночас у планованій праці пропонувалися й інші методи аналізу окремих літературних творів (порівняльно-історичний, біографічний і т. ін).

На жаль, задумана історія літератури залишилася тільки у рукописних планах, що не сприяло дальшому розвиткові історіографії українського літературознавства. У роботі наголошується, що ідеї, закладені І. Франком, М. Драгомановим у плані "Історії української літератури", свідчили про зрілість української національної культури як повноцінного національного організму. Ці ідеї остаточно втілилися згодом у відомих працях І. Франка з історії української літератури, поява яких на початку ХХ ст. знаменувала собою новий період у історіографії українського літературознавства.

Запропоновані І. Франком на зламі ХІХ – ХХ ст. історико-літературні статті "З останніх десятиліть ХІХ віку", "Южнорусская литература", які враховували найновіші досягнення європейської теоретичної думки, підготували ґрунт для створення корпусу історії української літератури, видання якої міг здійснити тільки І. Франко. На жаль, хвороба письменника і вченого на початку ХХ ст. спричинилися до того, що реалізація такого видання не стала новим кроком у розвитку української науки про літературу. "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року" (1909) і за своєю методологічною концепцією, а головне за принципами реалізації, значною мірою поступався тим принципам, що були закладені у історико-літературних працях рубежу ХІХ – ХХ ст.

Отже, українське літературознавство другої половини ХІХ – початку ХХ ст., реалізуючи свої настанови, засвоюючи досвід західноєвропейських учених, торувало шлях до творення науки про літературу. Виходячи в основному з позицій культурно-історичного літературознавства, наша наука про літературу реалізувала основний постулат культурно-історичної школи – створення корпусу історії національної літератури. В умовах бездержавності реалізація цієї ідеї сприяла б більш повноцінному функціонуванню національної культури.

У другому розділі "Іван Франко і утвердження літературознавчих шкіл в Україні" з'ясовано філософсько-світоглядні, теоретико-літературні та історико-літературні основи утвердження академічних шкіл в українському літературознавстві в останні десятиліття ХІХ ст. У роботі наголошується на тому, що передумови, які були закладені в українському літературознавстві М. Костомаровим, М. Петровим, М. Дашкевичем, О. Котляревським, М. Драгомановим ще у другій половині ХІХ ст., найсуттєвіше реалізувалися в останні десятиліття ХІХ ст.

Саме з творчою діяльністю спочатку М. Драгоманова, а пізніше І.Франка в українському літературознавстві почали реалізовуватися ті принципи аналізу, які у стихійному вигляді існували в літературознавстві попередніх десятиліть. Типологічне зіставлення принципів українського літературознавства з пошуками у літературознавчих працях найближчих сусідів (поляків та росіян), ширше європейських дослідників, дозволяє дисертантові стверджувати, що процес народження нових засобів літературознавчого аналізу відбувався синхронно в різних європейських країнах, у тому числі й в Україні. Уточнення потребує поширена в сучасному літературознавстві думка, що значна кількість шкіл, які виникали в західній Європі на зміну одна одній, взаємодіяли між собою, в Україну потрапляли з запізненням, через посередників, і тому слід говорити про те, що концепції цих шкіл виявлялися не в чистому вигляді, а у переплетінні елементів різних шкіл. У роботі відстоюється позиція, що українська наука про літературу не завжди припізнено сприймала все витворене у Європі. Автор схильний вважати, що українське літературознавство, особливо другої половини ХІХ ст., реалізуючи свої принципи аналізу, водночас каталізувало теоретичні набутки зарубіжних літературознавчих шкіл. Переплетіння різних елементів літературознавчого аналізу характерне було у цей час не тільки для українського літературознавства, але й для науки про літературу інших європейських народів. Визначення приналежності дослідника до тієї чи іншої школи повинно базуватися не тільки на інтуїції, а й на існуючих уже нормах.

У