LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

першому підрозділі "О. Потебня та І. Франко: психологічна школа" зосереджено увагу на основних ідеях психологічного літературознавства, зокрема психологічної школи О. Потебні. У роботі підтримується думка попередніх дослідників (І. Фізер), що І. Франко у своїх студіях ішов від соціологічної до психологічної концепції літератури. Його психологічна концепція базувалася на даних експериментальної психології В. Вундта, психолінгвістики Г. Штайнталя та психоестетики М. Дессуара. На думку дисертанта, саме ідеї психологічного літературознавства В. Вундта, Р. Мюллера-Фрайенфельса, естопсихології Е. Еннекена найбільше позначилися на психологічній концепції літератури І. Франка. З іншого боку, І. Франко не міг не враховувати оригінального психологічного підходу до аналізу літературного твору, що його розробив О. Потебня.

На основі ряду типологічних зіставлень автор дисертації доходить висновку, що ряд важливих положень психологічного літературознавства О. Потебні є близькими до тих ідей, що їх виклав І. Франко у трактаті "Із секретів поетичної творчості". Дисертант на основі зіставлення вчення про внутрішню форму літературного твору О. Потебні та Франкової концепції підсвідомого, закону асоціації ідей вважає, що вони були тією базою, на якій в українській науці про літературу відбувалися дальші дослідження. Психологічний аналіз творчості Т. Шевченка, що його здійснив І. Франко у трактаті "Із секретів поетичної творчості", дає підстави твердити, що такий метод дослідження був перспективним для українського літературознавства. Водночас у роботі відстоюється думка, що абстрактний характер психологічної школи у літературознавстві хоч і спричинився до поширення психологічного літературознавства у європейській науці про літературу, однак не увійшов у щоденну практику як літературно-критичного прочитання окремого твору, так і історико-літературного аналізу.

Ідеї психологічного літературознавства, що їх опрацьовував І.Франко як теоретик, втілювалися і в інших його літературознавчих працях, що стосувалися творчості Т. Шевченка.

У другому підрозділі "Біографічний метод у літературознавстві та І.Франко" аналізується ставлення І.Франка як дослідника до біографічного етапу у розвитку літературознавства, яке насамперед увиразнюється у працях "План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви" та "Етнологія та історія літератури", "Теорія і розвій історії літератури". Для І. Франка-дослідника біографічний метод у літературознавстві пов'язаний з іменами Ш. Сент-Бева та Г.Брандеса. Вважаючи, що біографічний метод літературознавчої науки розвивався у надрах культурно-історичної школи, український дослідник наголошує на принциповій різниці між культурно-історичним та біографічним літературознавством. Так, Ш. Сент-Бев не був прихильником детермінування художнього твору (впливу позалітературних факторів – раси, середовища і моменту). І. Франко наголошує на позиції Ш.Сент-Бева, що "письменник – людина "одинокості й усамітнення", працює окремо, тому не можна говорити про вплив середовища на людину. У роботі доводиться, що культивоване біографічним літературознавством написання добрих біографій знайшло своє втілення у працях українських літературознавців цього часу (О. Барвінський, О. Огоновський).

У працях згаданих учених, передусім у багатотомній "Історії літератури руської" О. Огоновського, зібрано великий фактичний матеріал, який пізніше став основою для різних підходів до аналізу твору, у тому числі і для біографічного літературознавства. Слабкість методи дослідження у праці "Історія літератури руської" полягала, за словами
І. Франка, у браку підготовчих праць, якими б міг користуватися автор. Зокрема, було опубліковано мало спогадів, листів та документів, які в інших літературах відігравали важливе значення для історико-літературознавчих досліджень.

Торкаючись літературознавчої методології данського вченого Ю.Брандеса, І. Франко відзначає намагання автора намітити собі у кожному письменникові, у кожній постаті якусь одну рису характеру, навколо якої дослідник групує інші риси. "У біографічній методі Ю.Брандеса багато деталей біографії письменника відпадає, інші ледь зазначені, але цілість сильно осідає у пам'яті читача. Зате Тенову доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого він живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами, він показує, як великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з якого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою"1.

Теоретичні засади, на яких І.Франко будував своє розуміння біографічного методу у літературознавстві, втілилися у його історико-літературних та літературно-критичних працях. Дисертант вважає, що підвищена увага І. Франка до біографічного літературознавства стимулювалася і загальноєвропейською тенденцією зацікавлення жанром романізованого життєпису, і тими дослідженнями, які, незважаючи на новомодні віяння у науці, проводили прихильники біографічного методу у літературознавстві. У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що у своїх літературознавчих працях український дослідник, не абсолютизуючи засад біографічного методу, вміло його використовував.

У третьому підрозділі "Філологічна школа у літературознавстві" аналізуються два шляхи, якими проникали ідеї філологічного літературознавства в Україну. Принципи філологічного трактування літературного твору, започатковані Віденською школою (В. Ягич), знайшли своє втілення у працях С. Смаль-Стоцького, І. Франка, пізніше В. Сімовича, найяскравішим виявом якого була "теорія внутрішньої інтерпретації літературного твору".

По-іншому поширювала ідеї філологічного літературознавства школа київського професора Володимира Перетця, яка хронологічно пізніше (перші десятиліття ХХ ст.) враховувала досвід філологічного літературознавства при інтерпретації творів давньої української літератури.

Іван Франко ще у 90-х роках ХІХ ст. використовував досвід філологічного трактування літературних творів у окремих своїх розвідках, зокрема у роботі "Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія". За словами В. Ягича, цю студію "слід розглядати як самостійне, сповнене великої проникливості, дослідження докторанта, в якому автор дає зважену оцінку притчі про однорога".

Дисертант вважає, що для І. Франка однією з мотивованих ідей філологічного прочитання літературного твору стали педагогічні завдання при спробі одержати працю у Львівському університеті. Започаткована дослідником ще на початку 80-х років ХІХ ст. ("Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах") традиція філологічного прочитання літературного твору як окрема концепція найяскравіше виявилася у 90-х роках ХІХ та на початку ХХ ст. На основі аналізу дослідницьких праць І. Франка 90 рр. ХІХ – початку ХХ ст. автор роботи доходить висновку, що принципи філологічного відчитування літературних творів, поруч з іншими методами