LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

дослідження, стають особливо актуальними на той час, виражаючи таким чином загальноєвропейську тенденцію уваги до філологічного відчитування літературного тексту.

Дисертант заперечує глибоко вкорінену в літературознавстві тезу про те, що після 1908 року І. Франко уже нічого не міг створити. У ряді своїх праць, зокрема у статті "Про друковане і живе слово"(1911), учений аналізує проблему рецепції читачами усного і друкованого слова – проблему, що її активно розробляє теорія рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Р. Яусс). Для згаданих представників напряму характерне зміщення уваги з проблем творчості та літературного твору на проблему його рецепції. Художній твір, на думку представників рецептивної естетики, стає фактом життя тільки після того, коли набуває ознак літературного тексту у читацькій свідомості. При цьому один і той самий текст може мати багато тлумачень.

Дисертант вважає, що проблеми, які сьогодні розробляє рецептивна естетика, ставилися ще наприкінці ХІХ ст. у теоретичних працях О. Потебні та історико-літературних дослідженнях І. Франка. Не оминаючи суто теоретичних проблем сприймання художнього твору, І. Франко, спираючись на власний досвід, осмислює роль філологічного коментування літературних творів. При цьому дослідник аналізує вплив на читача не тільки писаного, але й усного слова, яке базується на власному досвіді читання перед аудиторією своєї поеми "Мойсей".

У підрозділі "Франкова теорія культурно-історичної школи" доводиться теза, що І. Франко вперше в українському літературознавстві створив оригінальну теорію культурно-історичної школи. Враховуючи досвід своїх попередників (І. Тен, Г. Лансон та ін.), вчений вважав, що "духовне життя народу в усіх його верствах – ось та широка основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи".

Прихильники культурно-історичного літературознавства, приділяючи значну увагу історичному вивченню літературних явищ, збирали багатий емпіричний матеріал, ставлячи собі за мету відтворити загальну історію культури.

Ставлячи перед дослідником завдання вивчати і національну, і світову літературу, І. Франко наголошує на необхідності для літературознавства показати, як національне письменство засвоює інонаціональний матеріал та інонаціональні форми і що свого вносить воно у загальнолюдську скарбницю літературних тем і форм. Літературознавець мусить показати, що значать для національної літератури літератури сусідніх народів, і чим є національна література для них.

У трактуванні концепцій культурно-історичного підходу до аналізу літературних творів І. Франко враховував досвід не тільки І. Тена та Г. Лансона, але й досвід німецьких літературознавців В. Шерера та Е. Шмідта, російських учених О. Пипіна та М. Тихонравова, які трактували поетичну творчість, ширше художню літературу, як здобутки духовної праці цілих поколінь.

Альтернативою культурно-історичній школі І. Франко вважав критично-естетичну школу, яка, суттєво доповнюючи культурно-історичні підходи до аналізу, "признає одним творам високу, другим меншу стійність в міру того, чи вони більше чи менше відповідають ідеї і видедукуваним і з неї естетичним правилам; вона в кінці виключає від своєї уваги множество творів письменських, котрі хоча служать або служили колись до заспокоєння чисто духовних, не фахово вчених або практичних потреб людських, та проте формою своєю не відповідають усвяченим традицією правилам естетики".

На прикладі ряду теоретичних положень та історико-літературних праць І. Франка дисертант доводить оригінальність концепції вченого про те, що культурно-історична школа у літературознавстві відіграла позитивну роль як альтернатива психологічній, філологічній школам чи біографічному літературознавству, які схилялися до більшої ізольованості історико-літературного процесу від інших аспектів суспільно-історичного руху.

У рамках культурно-історичного підходу до аналізу літературної творчості І. Франко вирішує і важливе методологічне та теоретичне положення – концепцію "національної літератури". Позалітературні фактори (раса, середовище, момент), відіграючи значну роль в історико-літературній концепції І. Франка, спричинилися до глибокого розуміння ученим національної ідентичності літератури. Вважаючи, що національна специфіка української літератури значною мірою формувалася за рахунок усної традиції, І. Франко зазначає, що "і писемні пам'ятки української літератури з найдавніших часів, незважаючи на деяку не народність їх мови, мають більше або менше яскраву закваску народного українського елементу. З часом це зближення і взаємоділання обох галузей літератури робиться все тісніше і живіше".

У роботі обґрунтовується думка, що І. Франко значно чіткіше, ніж його попередники (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський), визначив поняття "національна література". Франкове трактування цього поняття мало вирішальний вплив на його тлумачення у історико-літературних дослідженнях М. Грушевського, С. Єфремова, М. Возняка, Б. Лепкого – працях, які визначали рівень теоретичного мислення української науки про літературу початку ХХ ст. Франкова теорія культурно-історичної школи, будучи значним досягненням методології літературознавства, є важливим етапом у вивченні теорії літературознавчих шкіл.

У підрозділі "Іван Франко і компаративістичні студії кінця ХІХ – початку ХХ ст." вказується на те, що українська наука про літературу останніх десятиліть ХІХ – поч. ХХ ст. стала активно займатися зіставленням багатьох літератур, вивченням багатовікової історії їх зв'язків, поясненням рис подібності, що виникли незалежно від психологічних подібностей та національних відмінностей. Такі риси були передумовою виникнення порівняльно-історичних студій. У результаті подібних суспільних відносин у різних народів у розвитку національних літератур в одній історичній епосі можуть спостерігатися історично-типологічні аналогії.

У роботі наголошується, що порівняльно-історичне літературознавство було наслідком теоретико-літературного мислення другої половини ХІХ ст. Дисертант дотримується думки, що у рамках традиційної для ХІХ ст. культурно-історичної школи у літературознавстві (розгляд літературного твору в умовах суспільно-культурного розвитку народу) виникає тенденція розглядати літературний твір як особливу сферу, що розвивається за своїми іманентними законами.

Історико-порівняльне літературознавство, намагаючись вирішити загальнолітературознавчі проблеми, долало ті суперечності, які виникли у той час між біографічним методом Ш. Сент-Бева та культурно-історичною школою І. Тена. Біографічний метод, успішно досліджуючи художню специфіку літератури, залишав поза увагою проблему суспільної зумовленості появи художнього полотна. Тим часом культурно-історична школа, певним чином ігноруючи художню специфіку літературного тексту, запроваджувала в науку суворий детермінізм