LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини XIX - початку XX століття

появи того чи іншого літературного твору.

У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що в Україні новий етап історико-порівняльного літературознавства пов'язаний з іменами М. Дашкевича, М. Драгоманова, О. Котляревського. Значною мірою утвердження історико-порівняльного методу дослідження належить І. Франкові.

Виходячи з відомої теорії М. Драгоманова про три напрями порівняльно-історичних досліджень у літературі (міфологічно-племінна теорія, літературно-інтернаціональна теорія Т. Бенфея, антропологічна школа Ланга-Тейлора), І. Франко звертає увагу на певну обмеженість кожної зі згаданих теорій. Так, для І. Франка міграційна теорія своїми коренями сягає не тільки стародавньої Індії, але й європейської цивілізації, зокрема грецької. Тому, на думку вченого, теорія Т. Бенфея мусить бути змодифікована. Певного уточнення, за І. Франком, потребує і антропологічна теорія Ланга-Тейлора, яка намагалася заперечити позиції міграційної школи.

"Схожість організму, інституцій, вірувань, звичаїв і зацікавлень у різноманітних первісних племен ці вчені (Лебок, Тейлор і Спенсер – М. Г.) пояснюють монолітністю людської природи, яка на певній ступені розвитку виливається саме в такі форми існування, - подібно до того, як, наприклад, з куль тільки таку, а не іншу можна скласти піраміду. Щоправда, найобережніші вчені з тієї школи Тейлор і Спенсер ставили досить широкі межі тієї монолітності, визначаючи значну дозу різновидності в тих принципово однакових формах".

Відкидання міграційної теорії і водночас усього, що з нею пов'язане, веде за собою необхідність припущення, що подібні міфи і легенди виникли незалежно одні від одних у різних місцевостях і у різні часи. Але припущення, що в найбільшій частині випадків така легенда мусить бути вилучена з цілого того цивілізаційного русла, школа Е. Ланга намагається не зауважувати.

І. Франко у порівняльно-історичних студіях вважав необхідним комбінувати три згадані напрями. Найвищим досягненням ученого у методології порівняльно-історичних студій став, за словами Г. Вервеса, власний, цілісний метод дослідника, який він сам називав історико-психологічним, протестуючи при цьому проти спроб обмежити цей метод рамками соціології і психології, частиною якого був і порівняльний підхід до вивчення літератури. Досліджуваний у другому розділі дисертації матеріал дозволяє дійти висновку, що І. Франко, будучи добре обізнаним з основними досягненнями європейських літературознавчих шкіл, активно впроваджував їх у наукову практику, вносячи при цьому і свої зауваження, зумовлені специфікою української літератури. Теоретичні висновки І. Франка, які стосувалися окремих методів дослідження літературних творів, стали важливим надбанням не тільки українського, але й європейського літературознавства.

Останній, третій розділ дисертації "Літературознавчі концепції в Україні початку ХХ ст." розкриває специфіку функціонування різних підходів до оцінки літературних творів початку ХХ ст. Особлива увага звернута на теоретичні та філософсько-естетичні засади тогочасної науки про літературу, які були зумовлені потребою оновлення старих традицій. У роботі аргументується розширення дослідницького інструментарію та термінології українського літературознавства, поглиблення обґрунтування та уточнення оцінок окремих явищ і цілого процесу. При цьому дисертант переконаний, що вплив теоретичного мислення І. Франка на рівень літературознавчих пошуків українського літературознавства означеного періоду був визначальним.

Перший підрозділ "Традиції порівняльно-історичного літературознавства" присвячено виявленню характерних рис пізнього компаративізму в українській науці про літературу окресленого періоду. Пізній компаративізм, як підкреслюється у роботі, характерний передусім тим, що відбувався відхід від спільного вивчення багатьох літератур до окремого спеціального вивчення лише однієї національної літератури. Саме така тенденція, на думку сучасних дослідників (І. Папуша), обмежила предмет порівняльно-історичного літературознавства, звівши його до реєстрації літературних контактів і взаємин. Спростовуючи положення деяких дослідників, автор дисертації схильний вважати, що пізній компаративізм в Україні, поступово трансформувавшись у літературознавчу компаративістику, не обмежувався з'ясуванням контактів, запозичень, впливів, взаємовпливів і т. ін.

На прикладі ряду компаративістичних праць українських учених початку ХХ ст., зокрема О. Колесси, дисертант доводить, що при певних слабкостях (штучне вишукування слідів впливів слов'янських поетів на українських) український компаративізм початку ХХ ст., засвоюючи уроки М. Драгоманова, М. Дашкевича та І. Франка, тільки в деяких випадках відступав від теоретичного рівня класичного літературознавства. Добре обізнані з європейськими літературознавчими школами, українські компаративісти не ігнорували національної специфіки української літератури. О. Колесса бачить основну динамічну пружину літературної еволюції певного народу у взаємодії "між місцевою культурною, суспільною та національною сферою і посторонніми течіями загальноєвропейських чи світових літературних прямувань і визначних літературних витворів особливо сусідніх і споріднених народів, – взаємоділаннє між елементами традиційними того ж народу, його літературної й колективної людової творчості та особистими індивідувальним імпульсами, помислами й прикметами творчого таланту поодиноких письменників".

Компаративістичні студії в Україні початку ХХ ст., продовжуючи традиції своїх попередників, наповнювали їх конкретним змістом. Зрозуміло, що у цей час дослідники приділяють менше уваги теоретичним проблемам, при цьому значно більша увага відводиться практичному літературознавчому аналізові. Такий підхід не міг не позначитися на дальшому розвиткові літературознавства, коли з кінця 20-х років ХХ ст. на радянській Україні теоретичні дискусії з проблем компаративізму переносяться в цілком іншу площину (вишукування впливу російської літератури на українську літературу).

У підрозділі "Літературознавчі концепції С. Єфремова та М. Грушевського" дисертант на основі зіставлення літературознавчих праць С. Єфремова та М. Грушевського намагається з'ясувати своєрідність використання набутків літературознавчих шкіл у підході до аналізу твору. У роботі наводяться думки різних дослідників, які, намагаючись оцінити літературознавчі концепції С. Єфремова, трактували їх то як "ідеологічні", то як суб'єктивно-соціологічні. Дисертант вважає, що сам термін "соціологічне літературознавство", широко культивовуваний у сучасних дослідженнях у зв'язку з творчою практикою С. Єфремова, є неточним. Представники "соціологічного літературознавства", начебто звертаючи увагу передусім на відображення у художньому тексті суспільно-політичних подій, ігнорують при цьому суто мистецькі особливості художнього твору. На основі аналізу літературознавчої спадщини С.Єфремова дисертант доходить висновку, що автор "Історії українського письменства" в першу чергу аналізував літературні твори як мистецькі полотна. У роботі