LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Логіко-філософський аналіз еристичного дискурсу

дисертант розглядає різноманітні характеристики досліджуваного поняття.

Так, у лінгвістиці під „дискурсом" перш за все науковці розуміють певний текст. З літературознавства походить розуміння дискурсу як жанру та стилю, як елементу літературної метамови. У комунікативній філософії виділяють таку характеристику дискурсу як інтерсуб'єк-тивність. У поструктуралізмі знаходимо витлумачення дискурсу як особливого типу письма. У соціальній психології науковці наголошують на безпосередньому зв'язку цього поняття із свідомістю особистості. Знаковий характер дискурса розглядається в рамках семіотики, де дискурс витлумачується як семіотичний процес.

На підставі аналізу поняття „дискурс" у гуманітарному знанні виявлено, що особливий інтерес для логічної реконструкції еристичного дискурсу мають: лінгвістичний підхід (дискурс як текст); семіотичний підхід ( знаковий характер дискурсу); підхід комунікативної філософії (інтерсуб'єктивний характер дискурсу).

Другий підрозділ „Специфіка логічного підходу до поняття „дискурс" присвячений виявленню особливих ознак досліджуваного поняття в логіці.

Предметом дослідження логіки є схеми міркувань людей. Міркування завжди є певним текстом. У зв'язку з цим дискурс в логіці повинен розглядатися як текст. Однак не кожний текст є міркуванням. Отже, на відміну від лінгвістичного підходу, в логіці дискурс пов'язується не просто з текстом, а з текстом, який містить міркування.

Такий текст має семіотичний характер і може бути розглянутий в логіці, як з точки зору синтаксису, так і з точки зору семантики і прагматики. Прагматичний підхід потребує врахування різноманітних контекстуальних характеристик, як зовнішніх так і внутрішніх.

Окрім того, специфіка логічного підходу полягає в тому, що під дискурсом розуміють не окреме взяте міркування, а протокол спілкування суб'єктів, який містить їхні міркування. У цьому зв'язку дисертант наполягає на інтерсуб'єктивному характері логічного витлумачення досліджуваного поняття.

На підставі проведеного аналізу дисертант витлумачує дискурс як вербалізований протокол інтерсуб'єктивної взаємодії, який містить міркування її учасників в семіотичному контексті. Це визначення застосовується для подальшого аналізу поняття еристичного дискурсу.

У другому розділі „ Еристика. Еристична суперечка. Еристич-ний дискурс" дисертант розрізнює і досліджує такі поняття, як „еристика", „еристична суперечка" та „еристичний дискурс".

У першому підрозділі „Еристика в структурі сучасної теорії аргументації" розглядається специфіка еристики як дисципліни логічного циклу. У зв'язку з цим особлива увага приділяється розгляду взаємозв'язку еристичної проблематики і проблематики сучасної теорії аргументації, зокрема логічної теорії аргументації.

Для цього в дисертації проводиться аналіз витлумачення терміну „еристика" з часів Античності і до нашого часу.

Арістотель у роботах „Топіка" та „Про софістичні спростування" вперше спробував чітко розрізнити такі поняття, як „еристика", „софістика" та „діалектика". Мета діалектики — досягнення істини, мета еристики — перемога у суперечці, мета софістики — позірна мудрість.

Отже, у Арістотеля еристика досліджує таку суперечку, де співрозмовники активно впливають один на одного, застосовуючи будь-які хитрощі з метою перемоги.

Значним внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації стали трактати італійських гуманістів Р. Агріколи, Л. Бруні, Л. Валли, а також Є. Роттердамського та інші.

І.Кант замість терміну "еристика" вживає термін „діалектика" (яка увібрала в себе і еристику і софістику) або мистецтво видимості, яке під видимістю істини виставляло хибні основоположення і намагалося відповідно до них висловлювати примарні твердження про речі.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і А. Шопенгауєр. Прийоми та хитрощі він поєднав у своєму вченні, яке назвав еристичною діалектикою. Така діалектика, на відміну від логіки, може бути лише апостеріорною наукою, її базою виступає емпіричний досвід комунікацій. Основний тип комунікації, що розглядає А. Шопенгауєр, це суперечка, метою якої завжди є перемога.

Найбільш повну класифікацію суперечок, в основі якої лежить розрізнення за метою, можна знайти у російського логіка СІ. Поварніна в книзі „Суперечка. Про теорію та практику суперечки". На підставі аналізу цієї роботи дисертант виділяє специфічні ознаки саме еристичної суперечки у порівнянні з іншими видами таких комунікативних процесів.

Отже, предметом дослідження еристики протягом всієї історії її розвитку є еристична суперечка, характерними ознаками якої є її ін-терсуб'єктивний характер (суперечка-монолог не може бути еристич-ною), її спрямованість на перемогу, можливість застосування в процесі суперечки будь-яких хитрощів.

У другому підрозділі „Еристичний дискурс як різновид девіантного дискурсу" еристична суперечка розглядається з точки зору її дискурсу.

Еристичний дискурс визначається як вербалізований протокол еристичної суперечки, тобто текст, який містить міркування учасників суперечки мета якої перемога у семіотичному контексті. У дисертації еристичний дискурс розглядається на двох рівнях: об'єктному і мета-рівні.

Обґрунтовується принципово девіантний характер еристичного дискурсу. Поняття девіантного дискурсу витлумачується в роботі порівняно з поняттями ідеального дискурсу та нормального дискурсу.

Ідеальний дискурс розглядається як такий, що немає викривлень за будь-яких умов. На відміну від нього, в нормальному дискурсі можуть існувати обставини, за яких певні норми можуть не виконуватись. Такий дискурс відповідає комунікації, яка спрямована на досягнення консенсусу.

Еристичний дискурс є прикладом девіантного дискурсу саме тому, що в ньому майже завжди мають місце порушення таких характеристик, як нормативність, суб'єктивність, реальність. У дисертації девіантний характер еристичної суперечки виявляється при дослідженні концепції критичної дискусії, запропонованої нідерландськими науковцями Ф.Х. ван Еемереном та Р. Гроотендорстом.

Подальший аналіз девіантного характеру еристичного дискурсу проводиться з точки зору трьох характеристик: раціональності, логічності та адекватності. На підставі виділення норм раціональності, логічності і адекватності з'ясовуються механізми їхнього функціонування в еристичному дискурсі.

Дисертант розглядає конвенції та правила, пов'язані з раціональністю, які наявні в сучасній літературі, робить спробу їх класифікувати і виділяє головні з них. На підставі цього в дисертації еристичний дискурс оцінюється з точки зору раціональності. Робиться висновок про те, що виходячи з феноменологічного підходу еристичний дискурс можна оцінити як раціональний. З точки зору когнітивного підходу еристичний дискурс оцінюється як ірраціональний.

Щодо логічності еристичного дискурсу, то дисертант стверджує, що порушення норм логіки відбувається тоді, коли в