LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Людина, що читає: антропологія Володимира Набокова

культури і філософії науки Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна, доповідались на конференції "Культура у філософії ХХ століття" (Харків, 1997), літніх школах, проведених Українським філософським фондом (Київ, 1999; 2000).


Публікації. Основні ідеї та положення дисертації викладено у 5 публікаціях, зокрема у 4 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.


Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, 3 розділів, які містять у собі 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (131 найменування). Загальний обсяг роботи – 167 сторінок.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюється ступінь її розробленості, визначаються об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання, теоретико-методологічна основа та методологічні принципи аналізу, а також наукова новизна і практична значущість роботи.

У першому розділі "Читання як предмет філософського усвідомлення" здійснено аналіз розуміння феномену читання різними сучасними філософськими напрямами, а також експліковано співвіднесення філософії та літератури. У ньому обґрунтовується уявлення про читання як про антропологічну константу.

У першому підрозділі "Читання з точки зору філософської антропології" для доведення положення про здатність людини до позначення, виробництва та іменування знаків як невід'ємної її якості, ми спираємося головним чином на роботи М.Шелера. Виявлено, що неусвідомлене і свідоме "прочитування" явищ дійсності останнім часом все частіше відтворюється у мовних конструкціях, які використовуються не тільки "літературоцентристськими" філософськими напрямами, але й соціологією ("читання природ"), філософією культури ("читання культур"), теорією комунікації ("прочитування" людських відношень).

Тоді як епоха Середньовіччя визнана книжною, де читання і осягнення сенсу прочитаного є головним завданням і метою філософії, а Новий час – епохою пізнання і влади розуму, сучасна філософія стверджує необхідність повернення до розгляду світу як Тексту, а зв'язку людини з ним – як читання. Текст все частіше розглядається не тільки як набір структурованих знаків, для дешифровки яких необхідно використати певний код, але і як унікальний простір, текстура, полотно, що стає притулком для всього амбівалентного, багатозначного, незчисленного як у мисленні, так і в комунікації.

Етапи природної еволюції комунікативної діяльності (мова, письмо, читання) дозволяють розуміти читання як найвищу форму культурної обумовленості, завдяки якій можливо описувати передуючі їй процеси. Оскільки, прочитуючи тексти, ми сприймаємо певні культурні зразки, то, навчившись "прочитувати" повсякденне мовлення, ми наблизимося до розуміння рівнів культури. Ненавмисні звороти мови повідомляють про людину набагато більше, ніж старанно продумані конструкції. З іншого боку, часто ми обираємо для себе якусь соціальну роль і коректуємо свою мову відповідно до неї. І тоді, непомітно для себе, ми доходимо того, що ця роль вже стала частиною нашої суті. Тому не тільки душевні порухи й духовні зміни відтворюються в мові, але й зміна мови приводить людину до зміни її внутрішнього світу. Розуміння цього демонструє американське законодавство, яке зобов'язує громадян до коректності мови, що допомагає позбутися соціальної нерівності найгуманнішим із можливих шляхів.

У другому підрозділі першого розділу "Проблемне поле читання у сучасній філософії" розглянуто результати досліджень різних шкіл і напрямів. Філософська герменевтика, структуралізм та постструктуралізм, філософська антропологія, літературна критика є такими напрямами сучасної думки, які разом з мовними проблемами, пов'язаними з природою знака і тексту, ставлять питання про природу і функції читання.

Культура – це виробництво текстів, тому людина обов'язково постає перед необхідністю інтерпретації. З точки зору класичної герменевтики, смисл міститься у тексті і навіть передує йому. У цьому випадку читання як розуміння тексту є роботою з "добування" смислу. Роботи В.Шлейермахера вказують не стількі на необхідність переходу від нерозуміння до розуміння, скільки на небезпечність помилкового розуміння. Для В.Дільтея історія на кожному своєму витку розширює пізнавальні горизонти інтерпретатора (тому його інтелектуальні судження вагоміші за погляди попередників). На відміну від цього сучасні способи філософування фокусують увагу на раніше знехтуваному. Одразу за Г.-Г.Гадамером, який проголосив відсутність можливості єдино вірного розуміння і відмовив професійним інтерпретаторам у спеціальних привілеях, виступив Р.Барт з теорією інтерпретації, згідно з якою суб'єкт губиться у фактурі тексту. Цю фактуру він сам і сплітає; текст існує саме там, де суб'єкт продовжує його. Наступний крок здійснив Ж.Дерріда, якій визначив інтертекстуальність як нескінченну бесіду між текстами без можливості коли-небудь вийти з неї. Загальними для герменевтики і філософії постмодерну є риси, що визначають можливість існування комунікативної раціональності, – це бесіда та пошук згоди (Ю.Хабермас). Але комунікація неможлива без розуміння між учасниками розмови: ми повинні знати, на що відповідати. Г.-Г.Гадамер визначає досвід буття як досвід розуміння; П.Рікер також вбачає в мові свідчення того, що розуміння є способом буття, а не лише способом пізнання. Філософ стверджує, що засобом саморозуміння людини є розуміння світу знаків. Так розуміння набуває онтологічного статусу.

Формальна традиція, зокрема англо-американська "Нова критика", здійснила перехід від проблеми цілісності поетичного тексту до ширшого розуміння самого поняття "тексту". На основі законів, за якими "працює" літературний твір, здійснюється спроба аналізу таких явищ, як соціальні зв'язки і людське сприйняття.

Коли деконструкцію визначають як американський винахід, мають на увазі насамперед праці Поля де Мана. Філософ вказував на такі риси тексту, які найчастіше виявляються саме тими структурами, що протиставляють риторичні елементи граматичним. У метафорі збігаються значення і буття, а тому література, що не спокушається стремлінням до абсолютної "прозорості", звертається до дійсної, тобто відносної, природи мови. Підвищення культурної самосвідомості призводить до того, що локальні дискурси концентруються на метарівнях, намагаючись усвідомити самі себе. Література також звертається до формального самодослідження, до традиційної метафори світу як Книги, усвідомлюючи її у термінах сучасних філософських теорій. Прочитуючи світ, ми вступаємо у дискурс, центром якого є фігура Homo legens.

Оскільки