LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → М.Кузмін та російський емоціоналізм 1920-х років (проблема подолання кризи мистецтва)

любові, ці вірші розглядають також проблеми сучасного творчого процесу (у збірнику "Параболи" Кузмін помістить їх у цикл "Вірші про мистецтво"). Пропонуючи свій вихід з глухого кута мертвотного, нерухомого існування до активного живлющого кохання, Кузмін намагається виявити і можливості подолання кризи мистецтва, що втратило нині свою органічну цілісність і життєвість ("У роздрібненні вмирає, Цілим тіло оживає..."). У вірші "Поля, полільнице, поли!.." "живлющість", "цілющість" кохання і обновленої Музи утверджується так само наполегливо і впевнено, як звучать і спонуки-заклики до активних відбудовних дій, звернені до кохання (чи до коханого) і до представників обновленого мистецтва або до їхньої Музи. Ожилий, повсталий від сну завдяки коханню і Психеї поет приєднується до прихильників обновленої Музи й естетики, і вони разом збирають по шматках померле "в роздрібненні" тіло (класичну органічність мистецтва), відроджують його в полум'ї (як птаха Фенікса), вкладають серце в сучасне бездушне мистецтво, і воно, знайшовши нову цілість, органічність, натхненність, починає оновлене життя, яке проходить за законами емоційного, віщого, цілющого мистецтва і оформлене за правилами нової поетики. Даний вірш під назвою "Новий Озіріс" відкрив собою 1-й випуск "Абраксасу", тим самим вказуючи на появу нового мистецтва, що долало кризу класичної естетики завдяки зусиллям його прихильників – в тому числі учасників альманаху. Вірш "Артезіанський колодязь" називав причину кризової безплідності мистецтва: "забуті витоки". "Артезіанський колодязь" активного неабстрактного кохання і нової творчості (що повернулася до джерел: емоційності і "віщої здатності сприймати, передчувати, ясно бачити") осмислюється Кузміним як "живлющий скарб".

У світлі розгляду проблеми подолання кризового механістичного мистецтва останніх десятиліть важливо відзначити не тільки посилену увагу Кузміна до серця, душі і духу – постійних образів його творчості, але й той факт, що подолання кризових душевних станів (тривог і томлінь "слабкого" закоханого серця, легковагих прагнень душі і духу) втілилося уже в першому поетичному збірнику Кузміна, в подальшій творчості воно всіляко підтримувалося, пропонуючи світові цілющі, одухотворені стани: трепетні, замилувані, просвітлені, екзальтовані. Старанно продумана композиція збірника "Сіті" і його образність, що описує стани серця, душі і духу ліричного героя в їхній динаміці, розвитку, дозволяють оцінити даний збірник як наочну ілюстрацію того шляху пізнання і знайдення любові і краси, духовного підйому, про який говорилося в "Бенкеті" Платона (210-211) і який зцілююче долає "розщепленість духу", дає духовну ясність, гармонію душевного і сердечного життя.

Трохи нагадують страждання "розвтіленого" і бездушного, кризового, за Бердяєвим, мистецтва домагання "сліпого племені" – персонажів творів Кузміна: з'явившись до автора, вони просять у нього плоті, "дихання духа" і "гарячої крові" ("Сірим тягнуться тіні роєм..."). На відміну від механістичної і формальної, неорганічної творчості, Кузмін дає своїм створінням "справжню" кров свого серця (цілісного в його творчій, вiдроджувальній і людяній, "не метафоричній" функції), свої "не примарні" любов до них і "сім'я", "безоке" (інтуїтивне) бачення і "життя живе і невичерпне", що свідчить про ставлення автора до своїх творінь як до істот органічних, як до народжуваних дітей, тілесних і духовних синів.

Близький кузмінському "новому "Життєдайному Джерелу" образ трепетного серця, котре творить вірші як "тіло живе", що має своє серце, кров і дихання, поданий у "Монастирі Господа нашого Аполлона" К.Вагінова. Органічна, "сердечна" творчість протиставляється автором творчості художників, котрі, підкоряючись механістичній епосі, "серце людське забули". Кризове класичне мистецтво, яке розпадається, в образі невиліковно хворого Аполлона активно і жертовно лікують його прибічники, творці з чуйними душами, керовані активною, неабстрактною любов'ю до класичної естетики: вони намагаються відродити Аполлона не метафоричними серцями і кров'ю і не формальною майстерністю, а віддаючи йому своє життя, "серце, кров, дихання своє" і гинучи. Таке органічне підживлення дає можливість обезлюдненому життям і творчістю мистецтву хоч тимчасово вилікуватися, набути органічного і людяного вигляду, зжити згубну футуризацію.

У поезії К.Вагінова крізь сувору оцінку сучасної мертвотної, "мармурової", сплячої в імлі, в летаргічному сні-смерті дійсності помітна впевненість автора в майбутньому пробудженні і торжестві Психеї – сонця, що встає на далекому горизонті ("Психея", 1926), у можливості реального, а не примарного летаргічного (як нині) любовного возз'єднання "дівчинки дружини" Психеї з її улюбленим чоловіком Філостратом, сучасним молодим і життєвим втіленням класичного мистецтва ("Психея", 1924, "Дві строкаті ковдри..."). Передбачення Вагіновим майбутнього неминучого воскресіння ("на вогнищі") загубленої нині, одряхлілої, але незнищуваної Психеї-Фенікса пророкує також загибель її сучасників, представників епохи бездушного сонного існування, зруйнування Росії-Риму і її класичної культури. Сучасне кризове мистецтво, яке умертвило бездушністю попередню класичну естетику, саме неминуче приречене на знищення у вогні нової майбутньої естетики – "дивної глибини", що відроджує Психею для оновленого, знов виникаючого світу ("Ніч").

Першим з емоціоналістів у художній творчості висловився про неприйнятність у житті й мистецтві ніяких загальних "передумов для творчості", для дії Ю.Юркун. Промова його букініста з "Клуба благодійних скелетів" випереджала 6-й пункт "Декларації емоціоналізму", який відкидав загальні закони, і містила істотні натяки на більшість інших пунктів програми емоціоналістів. Одна з центральних думок промови букініста полягала в тому, що слід боятися прогресу – він "несе з собою смерть", у чому бачиться деякий сбіг у поглядах Юркуна на прогрес з ідеями, що з'явилися у ті ж роки, про витоки кризи мистецтва М.О.Бердяєва і занепаду Европи О.Шпенглера. На думку Юркуна, тільки приватне, особисте, особливо в мистецтві, релігії, доброчесності, має "принадність почину і дієвості", тому що над ним "почиває таїна і благословіння"; спільні ж смаки, правила, закони згубні і шкідливі для всього нового, живого. Громадські клуби, зібрання, офіційні товариства умертвляють приватну ініціативу, тому їхні прибічники – недоладні громадські чиновники, чия діяльність – лише "жалюгідний фарс". Прогрес, який умертвляє приватне життя і особистий почин, несе смерть, люди-"чиновники" (автомати), схильні до згубного впливу підкорення загальним правилам – всі ці гостросучасні зауваження Юркуна свідчили про все зростаюче підкорення людини все більш автоматизованій цивілізації і культурі. Схожими переконаннями керувалися при створенні своїх концепцій М.О.Бердяєв і