LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Магічний "скарб" "Лісової пісні" Лесі Українки

М.М. Ячменьова. Магічний "скарб" "Лісової пісні" Лесі Українки

УДК 82.09

М.М. Ячменьова,

аспірант

(Житомирський державний університет імені Івана Франка)

Магічний "скарб" "Лісової пісні" Лесі Українки

У статті зосереджено увагу на магічному реалізмі – найбільш радикальному художньому методі вторгнення і зміни домінуючих дискурсів. "Лісова пісня" – форма нової драми, приклад боротьби домінуючого народницького й нового антинародницького (модерністського) дискурсу. Показується, що ця форма є магічно-реалістичною. Тому "Лісова пісня" – це магічний "скарб", закладений в народному житті, який дозволив створити справжній витвір мистецтва та будувати нову світову літературу.

Більшість, якщо не всі літературознавці, пов'язують появу магічного реалізму з латиноамериканською традицією. Але магічний реалізм має своє коріння на загальній сцені світового модернізму й реалізму [1; 2]. Термін "магічний реалізм" (Magischer Realismus) був уведений Францем Ро в монографії "Постекспресіонізм, магічний реалізм: проблеми новітнього європейського живопису" (Nach-Expressionismus, Magischer Realismus: Probleme der neuesten Europischen Malerei) (1925), який визначав нову тенденцію в європейському мистецтві. Хоча основною темою дослідження було образотворче мистецтво, Франц Ро здійснив загальний аналіз "магічного реалізму" в літературі. Завдяки цьому аналізу, були очевидні дві його вихідні літературні тенденції: перша пов'язана з раннім символістом Артюром Рембо, друга – з прихильником принципів натуралізму Емілем Золя.

Починаючи з 1925, літературне суспільство прийняло термін Франца Ро. Для представників магічного реалізму було характерне ретельне опрацьовування побутових і пейзажних деталей. Одночасно з цим вони акцентували риси романтичного відчуження, прихованого символізму та символічного підтексту, вільнодумних політичних натяків, які створювалися в умовах посиленого цензурного гніту. В результаті цього початковий мотив твору стає сном наяву.

Зі становленням та розвитком модернізму, як тенденції в літературі, магічний реалізм став одним з найбільш радикальних художніх методів. У термінах літературної критики магічний реалізм описується як добровільний акт відмови від центрального дискурсу, експериментування, що починається з реалізму й проходить через натуралізм до модернізму.

У парадигмі магічного реалізму художник розглядався як носій магічної здатності "заклясти" реальність, додати їй – за допомогою творчих (інтерпретаційних) зусиль – ті або інші риси, аж до таких, які зробили б її прийнятною для людини. Магічний реалізм дублює існуючу реальність, щоб створювати альтернативний світ, який виправляє так звану "існуючу реальність". Таким чином він виправляє помилки, від яких ця "реальність" залежить. Отже, магічний реалізм проявляє себе як прийом вторгнення й зміни домінуючих дискурсів.

Становлення модернізму в український літературі відбувалося на зламі ХІХ та ХХ століть у боротьбі двох дискурсів: народницького, домінуючого на той час, й нового, антинародницького, який тільки-но народжувався й містив у собі потенціал модерністського дискурсу. У критиці зламу віків термін "народництво" використовувався як означення старої й побореної вже традиції української літератури. Народництво бачилося головним ворогом нового, тим несучасним, що гальмувало літературу. Відомий критик народництва Микола Євшан пов'язує з народництвом культурний утилітаризм, культ практичного розуму, спрямованого проти химер фантазії. Він підкреслює, що література, яка називалася народною, по суті, такою ніколи не була: "...наші народні письменники рідко коли наближувалися до народної душі, ходили напомацки і найбільше припадково надибали на скарби... Народної літератури ми, таким чином, не маємо. Нове покоління пішло хибним шляхом. Воно не на тому терені вело війну з українофілами, на якому її треба було вести. Як це треба робити, показала Кобилянська в "Землі", Коцюбинський у "Тінях забутих предків", Леся Українка в "Лісовій пісні"... Отже, нове покоління мало використати спочатку скарби, закладені в народному житті, а не будувати одразу нову літературу" [3:148].

Дійсно, стосовно української літератури можна навести яскравий приклад появи ознак магічного реалізму – драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня" (1911 р.). Леся Українка розглядала саме драму головним жанром сучасного мистецтва, модерності. Вона була дуже нетерпима до національного імітаційного народницького театру, який, як підкреслювала Соломія Павличко, "дотепер офіційним літературним каноном відноситься до кращих надбань української культури" [3: 64]. Леся Українка вважала, що театр був найслабшим місцем української культури, з найбільш відсталою тематикою й поетикою, а тому рішуче вимагав радикальної зміни на прикладі європейської драми, особливо німецького драматурга Герхарда Гауптмана. Наприклад, у листі з Берліну до сестри вона пише: "Німці грають чудово, дуже типічно і вже так "народно", що нехай наші українські актори сховаються!" [4: 87].

Драми Гауптмана зламу століть – разом з драмами Ібсена – були основою репертуару нового європейського театру та демонстрували конфлікт традиційної етики старшого покоління з прагматизмом молодих. Гауптман є одним із "законодавців" стильових шукань епохи та творцем "нової драми". Драми Гауптмана вражають надзвичайним різноманіттям поетичних засобів і художніх прийомів. Вони соціально і філософськи насичені, глибоко психологічні, рясніють символами, що додають приватним конфліктам характер узагальнення.

Попередником "Лісової пісні" була символістська драма-казка (ein Marchendrama) "Затоплений дзвін" (1896 р.). У драмі синтезовані риси символізму, реалії німецької провінції й картини, народжені фантазією автора, фольклорні мотиви й елементи старонімецьких християнських міфів. Перед нами – два абсолютно чужих один одному світи, один з яких – населена обивателями "долина", інший – гори, населені казковими, фантастичними істотами. Мешканці гір – Водяний і Лісовик, стара мудра чаклунка Віттіха і юна золотоволоса фея Раутенделейн, гноми й ельфи – з презирством відносяться до "долини", до "людей-вовків", які завжди готові "світлу зіпсувати життя, запаскудити його". У драмі "Затоплений дзвін" присутня тема художника й мистецтва. Художником-творцем є ливарник дзвонів майстер Генріх. Генріх мріє про згоду частин із цілим, про гармонійність і завершеність, які і є прикметами "скарбу", дозволяють із "маси грубої", з "хаосу" народитися "формі", справжньому витвору мистецтва. Але він не може з'єднати, сплавити в своїй творчості обидва ці початки. Він і сам весь витканий із суперечностей: зухвалий і слабкий, честолюбний і щирий, гордий і жалюгідний. Метання між реальністю і мрією, "долиною" і "горами" закінчується смертю Генріха.

Леся Українка назвала "Лісову пісню" драмою-феєрією, тому що в ній, як і в драмі Гауптмана, відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення та поряд із людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Авторка зазначала, що "Лісова пісня" з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки, мавки. А прототипами реальних