LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Авторська рецептивна стратегія та система персонажів повісті Івана Франка "Великий шум"

В.Т. Боднар. Авторська рецептивна стратегія та система персонажів повісті Івана Франка "Великий шум"

УДК 82.09

В.Т. Боднар,

кандидат філологічних наук, доцент

(Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка)

Авторська рецептивна стратегія та система персонажів повісті Івана Франка "Великий шум"

У статті досліджено процес читання та естетика впливу поетики Франкової повісті "Великий шум" на читачів крізь призму рецептивної естетики і поетики.

Сваволю читача в його спілкуванні з текстом І. Франко стримував системою своїх персонажів і особливостями нарації. У повісті "Великий шум" тип наратора та своєрідність його розповіді в основному такі ж, як у "Місії" та "Чумі". Зате кількість і функції постатей відповідно до можливостей жанру різко зросли. А це в свою чергу поставило підвищені вимоги до наративної стратегії, за яку "відповідає" автор.

І. Франко в експозиції повісті подає з погляду аукторіального наратора не тільки символізований образ "великого шуму", який поєднує пряме (буря) і переносне (селянські заворушення) значення, а й візуально виділяє основні місця дії і перебування головних персонажів, будує хронотоп: на середині села "церква з бляшаною червоно помальованою банею", за церквою — "попівська резиденція"; "високо над селом" — "двірський сад", панський двір і "невеличкий поверховий будинок з червоно помальованими стінами" [1: 209-210]. Ця візуальна диспозиція пройнята оцінним розумінням наратора, який вкладає в своє бачення характер стосунків між мешканцями села Грушатичі: "...над селом вискалюється з зелені червоний двір, мов сердите, кров'ю набігле лице, і немов наперекір йому на другім боці впирається в зелень червона моримуха — здорова церковна баня, а з-поза неї якось хитро і несміло зиркають стіни клебанії. І довкола селянські хати з пошарпаними вітром стріхами, з пообвалюваними плотами та парканами, з маленькими підсліпуватими вікнами і з великим, у глибині душ людських захованим стражданням, з невпинною боротьбою між надією і розпукою" [1: 210] (виділено нами. — В.Б.). Неподалік — "коршма простора, панщизняна". Отже, ще немає постатей — є зоровий образ їхнього середовища, доволі традиційний, звичний. Він пройнятий смислом, який читач має відчитати з тропів (епітети, порівняння, метафори) за допомогою пояснень наратора, який, згадавши корчму, додає: "За часів панщини се було обов'язкове місце всіх селянських сходин не менше, як церква". У церкві моляться, слухають повчань пароха, інколи з ним сваряться; у шинку напиваються і радяться. Далекоглядна антиципація автора виявляється у влучних зауваженнях наратора і у виборі послідовності введення в текст інформації про використання корчми в Грушатичах. На провідну неділю їх тут зібрано війтом в інтересах пана, за його наказом, а вони зажадали звіту від війта про "папери" та "інвентарі", віддані громаді при скасуванні панщини. У цій сцені домінують селянські голоси — жартівливі, дотепні, погрозливі. Подається збірний зорово-слуховий образ, виділяються окремі постаті — війта без прізвища, обличчя деяких селян з прізвищами — Яця Коваля, Хоми Зарічного, Андрія Халавка, Стефана Чаплі. Названо і прізвище Костя Дум'яка, можливого кандидата на війта, але його не було в корчмі...

У другому розділі селянська маса звужена до кількох осіб, які зібралися в тій же корчмі радитися, кого ж вибрати новим війтом замість "панського підлизня". Це — активніші селяни Стефан Чапля, Андрій Халавка, Гаврило Олефір, що побачили трохи світа поза селом. Є тут і Яць Коваль, який, "хоть сам неписьменний, а все-таки не лише термінував три роки в Дрогобичі у славного коваля і довголітнього цехмістра Мороза, але й потім, у часі тісних років, часто їздив на Поділля по пшеницю" [1: 221]. Гаврило Олефір — "трохи письменний, що колись, служачи у війську, навчився там читати й писати по-польськи й по-німецьки", а згодом "з власного приводу вже в селі навчився церковного читання". Стефан Чапля — "один із немногих письменних селян грушатицьких... " з доброї волі в церкві "сповняв роль піддячого" і був "заможним господарем". Відсутній Кость Дум'як — талановитий самородок, бо сам навчився грати на скрипці, а при війську оволодів грамотою. Саме до нього привертається поступово увага читача: спершу його шукають, далі дізнаються про причину відсутності ("по Службі Божій та по обіді пішов до близького міста, де мав сторгувати пару бичків") і затримки на нараду. Тепер на Дум'яка спрямовується вся увага персонажів і читачів: вимальовується колоритний портрет і подається далекосяжна характеристика: "...схиляючися, щоб не вдаритися головою в одвірок, до ванькира ввійшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, на голову вищий від найросліших людей у цілій громаді, плечистий і дужий і серед усіх громадян виглядав як виплодок якоїсь раси велетнів серед карлів" [1: 223]. Зорова домінанта героя поглиблюється і розвивається його мовленням, змістом мовленого, поведінкою. Це він приніс з міста новину і "сказав з притиском": "Панам за панщину призначена плата".

Композиційне виділення названих постатей на перший план структури твору мотивується наратором цілком у згоді з програмою радикальної партії: "Се був зав'язок тої сільської інтелігенції, що бажали вже тепер повернути хід сільських діл на інший, не панщизняний лад і серед загального шуму та розгардіяшу забігала думкою в будуще, силкувалася відгадати потреби села і способи дальшої діяльності" [1: 221-222]. Словом, це "нові люди при роботі", якими в 1881 році Франкові видавалися Бенедьо Синиця з братами Басарабами (робітники в місті); тепер, 1907 року, новими людьми в селі трактуються заможні і сяк-так освічені селяни. Зміна акцентів немаловажна, що, зрештою, демонструється і розгортанням конфлікту, і способом його розв'язання.

Автор повісті приводить у корчму дідича Антона Суботу ("руська кість, а ляцьким м'ясом обросла", "женився з полькою і дома все по-польськи"), який в полілозі з селянами (попередженим розлогою характеристикою наратора) саморозкривається як соціальний індивідуалізований тип: пан — запальна людина. Полілог відразу стає власне діалогом Дум'яка і Суботи, а центральною темою діалогу — стосунки між звільненими селянами і дідичами. Характерно, що спрямованість діалогу визначається Дум'яком. Пан Субота аж зблід, почувши таку репліку Дум'яка: "Війна між селянством і панством не скінчилася, але тілько починається. Коли ви справді хочете бути нашим сусідом і рівним з нами, то наша думка і наша просьба до вас така: продайте нам свої добра, а тоді й жийте собі серед нас. Тоді вас привітаємо як батька, а без сього ви все будете у нас пан, із яким мусимо воювати" [1: 233].

Конфлікт між Дум'яком і Суботою з словесної дуелі переростає в моральне протистояння, коли пан дізнався, що його молодша дочка Галя кохає Дум'яка, а той просить пана згоди на одруження. Економічно-етичні грані конфлікту між селом і двором підсвічуються духовно-релігійними, коли у розгортання фабули включається греко-католицький священик о. Квінтіліан, до якого вдався Антон Субота по допомогу, їх розмова показує обох і як власників, і як фарисеїв, і як ворогів-конкурентів, що єднаються ненавистю до Костя Дум'яка, який у суперечці з парохом виявляється мудрішим і стриманішим.

Ґротесковість поведінки о. Квінтіліана в церкві під час випаду проти Дум'яка і на полі, в суперечці про землю, внаслідок чого священик нагло помирає, ніби ілюструє ставлення до нього всезнаючого наратора, а все разом — начебто підводить читача до висновку, який зробив І. Бас: "Художній прийом саморозвінчування розкрив нові грані