LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Авторська свідомість як метатекстуальна категорія

М.О. Гірняк. Авторська свідомість як метатекстуальна категорія

УДК 808.1:1

М.О. Гірняк,

аспірантка

(Львівський національний університет)

Авторська свідомість як метатекстуальна категорія

Предметом дослідження є поняття авторської свідомості, яка стала однією з найважливіших і найскладніших проблем сучасного літературознавства. У статті доведено безпідставність розмов про абсолютну відсутність автора в тексті, з'ясовано причини появи концепції "смерть автора", зосереджено увагу на термінологічних непорозуміннях і зроблено спробу витворити чітко структуровану модель авторської свідомості. Ключові поняття: автор, авторська свідомість, образ автора, наратор, маска, інший, ідентичність.

Автор і його взаємини з текстом і читачем, авторська свідомість, яка актуалізується на різних рівнях тексту, можливість експлікації автора у власних творах і його роль у конструюванні віртуальних світів, значення твору й авторська інтенція – це найважливіші і найсуперечливіші проблеми сучасного літературознавства, які ще потребують ґрунтовного вивчення й адекватного тлумачення. Абсолютизація присутності автора в художньому тексті не могла не викликати спроби усунути суб'єкта з цього тексту. Феномен "смерті автора", тісно пов'язаний із філософською концепцією "смерті суб'єкта", з проблемою ідентичності особи і наративної ідентичності, з усвідомленням множинності людського "я", яке передбачає існування "іншого", зумовив низку непорозумінь у наступних теоретико-літературних дослідженнях: буквальне тлумачення метафоричного терміна призвело до його спрощення ("смерть" автора як єдиного джерела значення тексту і як критерія правильної інтерпретації ще не означає "смерті" автора як рівноправного з читачем учасника діалогу, як "персонажа" власного твору, зрештою, як джерела одного з можливих значень).

Біографічний метод Ш. Сент-Бева, психологічна школа О. Потебні, психоаналіз З. Фройда і К.Ґ. Юнґа, діалогізм М. Бахтіна, герменевтика Г.-Ґ. Ґадамера і П. Рікера, рецептивна естетика В. Ізера, феноменологія Р. Інґардена, Ж. Пуле і Ж.-П. Рішара, семіотика У. Еко, постструктуралізм Р. Барта, деконструктивізм Ж. Дерріди – це ще не повний перелік напрямів, які, по-різному розставляючи акценти в тріаді "автор – текст – читач", так чи інакше не могли обминути увагою автора, а отже, по-своєму наблизитися до цієї проблеми і зробити вагомий внесок у її розв'язання. Проблема автора й авторської свідомості стала також предметом досліджень В. Виноградова, Б. Кормана, А. Компаньона, А. Юриняка, Т. Воропай, І. Фізера, М. Кодака, А. Островської, Г. Давидової-Білої та інших учених, однак багатозначність терміна "автор", амбівалентність і багатовимірність авторської присутності в тексті поки що не дозволили знайти адекватний підхід до таких величин, як автор і авторська свідомість, а запровадження нових термінів, без сумніву, необхідних для теорії літератури (біографічний автор, автор-творець, автор-функція, автор-концепт, експліцитний автор і експліцитний наратор, імпліцитний автор та імпліцитний наратор (терміни, які в жодному разі не можна ототожнювати), межовий, або лімінальний, автор, образ автора, авторська маска тощо), інколи спричиняє накладання деяких понять і, як наслідок, хибне розуміння цілої проблеми. Різні терміни – це "спроби якомога точніше зафіксувати форми, в яких авторська суб'єктивність дискурсивно співвідноситься з наративною ідентичністю, і, відповідно, розпізнається аґентом герменевтичної діяльності" [1:365], спроби якнайточніше зафіксувати авторське "я" в тексті.

Саме таке накладання цих понять, зумовлене труднощами розмежування біографічного автора як реальної особи і всіх "я", які з'являються в художньому творі, всіх авторських масок, стало причиною радикально проголошеної тези "смерть автора". Дослідник не повинен використовувати біографію автора, його щоденники, листи як єдиний критерій правильної інтерпретації твору й аналізу тексту. Автора-людини в тексті немає, натомість існує багатовимірний простір письма, який передбачає множинність значень, а отже, заперечує всезнаючого автора-моралізатора, персонажі якого перетворюються в рупори його ідей. Замість автора говорить мова, сам текст, який відсилає до різних культурних джерел і набуває єдності лише через читача. Така функція читача, звичайно, не дозволяє сакралізувати автора; вона пояснює, чому автор, якого Р. Барт називає тепер скриптором, постає разом із текстом: він народжується в уяві читача тут і зараз, на основі всього прочитаного тексту, народжується як образ автора, автором якого стає читач. М. Бахтін, стверджуючи, що автора ми відчуваємо в кожному творі мистецтва, наголошує на особливих властивостях образу автора і на тому, що первинний, біографічний автор завжди "вислизає" з образного представлення: "не можемо сказати, що від чистого автора немає шляхів до автора-людини, вони, звичайно, є, і притому до самої серцевини, до самої глибини людини, але та серцевина ніколи не зможе стати одним із образів самого твору" [2:418]; "індивідуальність автора – це активна індивідуальність бачення й оформлювання, а не бачена й оформлена індивідуальність" [3: 180], тобто М. Бахтін визнає, що читач відіграє важливу роль у конституюванні одного з можливих "ликів" (а не "обличчя") автора, і наголошує на процесуальному характерові творення цього "лику". Як можемо переконатися, саме про таку процесуальність народження автора говорить і Р. Барт ("тут і зараз"). Він визнає, що десь у тексті ховається не хто інший, як автор; власне, завдання критика і полягає в тому, щоб усвідомити, що "автор стає текстом", у тому, щоб, відмежовуючись від документального автора, побачити "автора романного і невловимого", "автора, з якого знята будь-яка відповідальність" [4:192], побачити автора таким, яким він постає для читача. Це автор, який ховається від читача, зникає в тексті, але саме це зникання є формою його присутності; повністю щезнути він не може, адже в літературі завжди існує "сцена, на якій зустрічаються продуцент тексту і його читач" [5:64].

Варто згадати, що представники рецептивної естетики, які зосереджували увагу на сприйманні художнього твору, теж були далекими від абсолютного заперечення автора як текстуальної категорії. Література – це взаємодія автора, тексту, читача і всіх можливих значень. Автор, на думку В. Ізера, повинен так розпоряджатися розповідною технікою, щоб запрацювала читацька уява, а читач будує