LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Авторська суб'єктивність як структурна модель художнього тексту

А.В. Горбань. Авторська суб'єктивність як структурна модель художнього тексту

УДК 802

А.В. Горбань,

асистент

(Житомирський державний університет)

Авторська суб'єктивність як структурна модель художнього тексту

У статті розглянуто зміну категорії "авторська суб'єктивність" від традиційної одноголосності до обґрунтування її плюралістичного значення, що дає можливість розглядати авторську суб'єктивність як структурну модель

Говорячи про сприйняття західної літературної теорії, що обертається якраз несприйняттям, розмежовуючи "наші" та "їхні" шістдесяті, Т. Гундорова вказує, що "стратегію письма, здатного підважувати дискурс та анігілювати автора, українська критика сприймала не легко, все-таки воліючи бачити на місці автоматичного письма ідеальний образ автора-пророка" [1: 17].

У своїх французьких шістдесятих М. Фуко так само нарікав на консерватизм: "Сучасна літературна критика не зосереджує свою увагу на автентичности, і досі розглядаючи автора традиційно: автор забезпечує основу не тільки для пояснення певних подій твору, але й для пояснення їхньої трансформації, спотворень, різних модифікацій через його біографію, соціальний стан, через виявлення його основного задуму" [2: 450].

І.Фізер вважає, що й на Заході "ні "смерть автора", ні "смерть літератури" широкого емпіричного втілення не мали. Сьогодні це, швидше за все, непродуктивні та інваріантні фразеологеми, якими користуються ще деякі критики" [3: 52], а "в Україні письменник був і, либонь, для багатьох і досі залишається ним, не тому, що писав для когось вірші в альбом, прозу чи драму, але, найбільше, тому, що захищав національну самобутність народу" [3: 54].

І все ж між цими двома крайнощами – "смертю автора" (як біографічної постаті) на користь знеособленого письма та знову ж таки "смертю автора" (як естетичної категорії) на користь так само знеособленого представника пригніченої нації – можна спробувати віднайти третє: функціональну для художнього тексту авторську суб'єктивність.

Актуальність пропонованої статті пов'язана із семантичними змінами, яких зазнали поняття "автор", а відтак і "суб'єктивність" у ХХ ст., що й визначає мету дослідження: простежити інтерпретації зазначеної категорії від традиційної одноголосності до обґрунтування її плюралістичного значення, що дає можливість постулювати авторську суб'єктивність як структурну модель художнього тексту.

Автор як автентичність, що забезпечує цілісність тексту та обмежує коло його значень. У подвійному вияві автора – як реальної особи та як естетичної категорії – традиційний підхід акцентує на першому. Літературознавчий словник-довідник фіксує це базисне розуміння таким чином: "Автор (лат. "au(c)tor" – засновник) – митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі... В критичній рецепції поняття А. застосовується і в значенні суб'єкта, який інтегрує стильову єдність художньої діяльності. Вживається воно і в юридичному аспекті авторського права" [4: 14].

Подібний спосіб трактування поняття "автор" М. Фуко виводить ще із традицій християнської екзегези, вказуючи, що "чотири критерії автентичности св. Ієроніма, які сьогодні видаються недостатніми для інтерпретації автора, окреслюють чотири модальності, згідно з якими сучасна критика вводить у гру функцію автора" [2: 450]. Автор як постійний рівень вартостей, як поле концептуальної і теоретичної когерентности, як стилістична єдність та як історична фігура на перехресті певної кількости подій – це критерії, що окреслюють автентичне як характерне й домінуюче, відмежовуючи його від суперечливого та другорядного. Вони окреслюють унітарний образ автора. Його впізнавання як таланту, концепції, стилю та, не в останню чергу, людини певного часу і середовища (тобто також типової) підпорядковане загальним принципам центризму. Автор і сам виконує функцію такого "центру" стосовно рецепції художнього тексту: свобода читача і свавілля критика обмежуються значеннєвим полем авторської волі, авторського задуму, тобто авторського монопольного права на творчість. Читач – той, хто може хіба наблизитись до сенсу, "вкладеного" письменником, адже передбачається існування лише одного істинного значення. Авторська суб'єктивність майже прирівнюється до суб'єктивізму, тобто ідеологічного, зумисного й однобічного, викривлення реального. М. Фуко зазначає, що "з ХІХ ст. автор виконував функцію регулятора домислу" [2: 455]. Отже, традиційне розуміння (а відтак і функціонування) категорії "автор" спрямоване на збереження унітарності та цілісності сприйняття. Так, О. Забужко вказує, що "Шевченкова протеїстична багатоликість упродовж десятиліть просто не фіксувалася національно-культурною рецепцією, а редукувалася до того чи того "ідеологічно монохромного" образу: "кобзар" як Vates Ludens, пророк-шпільман не був для неї досить "серйозним"... [5: 114].

Така одноголосність –"уявлення про те, що суб'єктивність є одиничною, автономною і наділена унікальним голосом і що значення є одиничним і природним" [6: 295] – співвідноситься із картезіанським розумінням суб'єкта – суб'єкта мислення. Оскільки автор є посередником між дійсним та уявним, віра в деміургічну винятковість автора ставить його не лише на межі, але й на сторожі реального.

Категорія "автор" на межі реального та художнього світів. Аналізуючи "Цвіт яблуні" М. Коцюбинського, П. Филипович розмірковує про конфлікт людського і творчого та наводить численні літературні та літературознавчі свідчення на користь цієї тези: від "повних патетичного ліризму Мопассанових думок про "дві душі" письменника, засудженого "споглядати свої власні чуття, вчинки, любов, думки та страждання й ніколи не страждати, не думати й не любити, як усі – звичайно, щиро, просто"... [7: 122] до натуралістичного епізоду малювання мертвої дитини в романі Е. Золя "Творчість" і далі – до "неронізму", описаного в книзі проф. Грузенберга "Гений и творчество" (Л., 1924). Однак ця градація демонструє не лише роздвоєння особистості художника, але й неможливість одночасної настанови на етичне співпереживання та естетичне споглядання.

В. Смілянська позначає це розрізнення лапками: автор – людина, "автор" – естетична категорія. Ступінь віддаленості "автора" від автора і складає основу її типології суб'єктів оповіді. Йдучи в цілому за М. Бахтіним, дослідниця пропонує подвійне визначення:

"Щодо дійсності героя "автор" виступає її творцем, деміургом: він будує увесь предметний світ, населяє його героями, ставить їх у певні взаємини, будує конфлікт, вимальовує деталь за деталлю, причому серед них і ті моменти, що доступні не самоусвідомленню героя, а лише поглядові і розумінню