LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Проблема "природа-людина" у літературно-художній інтерпретації Лесі Українки

„природа" („натура" – в обох авторів) та виявляється при порівняльному аналізі образів зі світу природи (моря, весни, верхів'я гори та інших), мотиву втечі ліричного героя від цивілізації на лоно незайманої природи, взаємозалежності людини й природи та оприявнюється в поезіях при передачі складної палітри людських почуттів, акцентованої асоціативними образами з природного світу. З іншого боку, співставлення поезій Лесі Українки й Олександра Олеся свідчить про оригінальність і неповторність виявів їх натурфілософських концепцій.

У третьому розділі „Природа як домінанта художньої концепції людини у драмі-феєрії „Лісова пісня" Лесі Українки" аналізується феномен природи та його роль на рівні художньої концепції людини в „Лісовій пісні" Лесі Українки. Письменниця відводить природі одне з головних місць у драмі й виступає новатором у змалюванні та трактуванні ролі феномену природи у моделі „людина-світ" та в художньому просторі твору.

Аналіз „Лісової пісні" передбачає врахування особливостей міфологічних структур. Форма міфу в драмі-феєрії, його ритуально-семантичні риси переосмислюються, переконструйовуються в контексті ранньомодерністської конвеції язичницьких культів і символів, але це не означає повернення до первісної міфології. Авторське бачення відчувається не лише в сюжеті, а й в образній системі. У „Лісовій пісні" дивовижно поєднуються міфологічні істоти з персонажами-людьми, чого не припускала традиційна міфологія, де сакральні й профанні вартості чітко розмежовувалися. Мистецтво композиції драми-феєрії полягає у тонкому переплетінні цих двох світів. Таке переплетіння висуває дві сторони художнього розв'язання основного конфлікту: з одного боку, надання людським почуттям і поведінці природного характеру (так би мовити натуралізація людини), і з другого – олюднення природи.

За слушним спостереженням Л. Скупейка, міфологізація в творі досягається не відтворенням якогось мотиву чи образу, а шляхом концептуального моделювання міфопоетичної картини світу (Скупейко Л. „Казка і міф у драмі Лесі Українки „Лісова пісня").

З цього погляду природний ландшафт, на тлі якого розгортаються події в „Лісовій пісні", ніяк не можна ідентифікувати з реалістичним описом природи чи, тим більше, обмежити функціями сценічної декорації. Природа в міфопоетичній картині світу наділяється самодостатністю й екзистенційною безкінечністю.

Проаналізувавши роль феномену природи в художньому просторі драми-феєрії та творенні образів персонажів-людей і міфічних істот, наголосимо на своєрідності вирішення проблеми „природа –людина" в „Лісовій пісні". Леся Українка подає природу в художній площині твору як засіб конструювання драматичних колізій. Адже пейзажі, описи явищ природи становлять необхідний компонент загальної структури твору, виконуючи функцію ущільнення часу і простору й до певної міри рухаючи дію п'єси.

Природа відіграє важливу роль і в розкритті характерів героїв твору. Асоціювання внутрішніх спонук, мотивацій вчинків і психічних станів персонажів здійснюється в драмі-феєрії згідно з відповідними станами природи (найкраще це репрезентує образ Мавки). І таким чином природа виступає одним з основних конструентів творення характеру героїв та художньої концепції людини в цілому.

У дослідженні звертається увага на функціонування образу води, що займає особливе місце в драмі-феєрії. Образ води у драмі персоніфікує всю складність життя природи й людини. Продовжуючи традиції первинного міфу, озеро у творі втілює першопочаток, висхідний стан всього сущого, життя і смерть.

У дисертації наголошується, що Леся Українка з величезним художнім тактом зуміла згармонізувати живу й дійову картину міфологічного лісу, увиразнила й конкретизувала зв'язки між персонажами демонології, не порушивши при цьому принципів, законів і функцій їхнього буття, філософського змісту.

Образи драми-феєрії охоплюють різнорідні фольклорні пласти: космогонічні, демонологічні, казкові, а також авторські аналогії. Усі вони сприймаються як архетипи народного світогляду, як частина національної культури, що сплітає реальне і фантастичне, вживлює в буття символічне. Зберігши в цілому їхню символічну значущість, Леся Українка водночас то більшою, то меншою мірою переосмислює їх, надає певних нових функцій поряд з традиційними.

У дисертаційній роботі підкреслюється, проблема роз'єднання природи та людини, де природа – символ первісного й органічного життя, а людина – символ людського життя як системи цінностей, умовностей, моральних норм, займала одне з центральних місць у творчості не лише українських, а й західноєвропейських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. У контексті цієї проблеми чітко простежується спільність мотивів „Лісової пісні" Лесі Українки і „Легенди" С. Виспянського, „Затопленого дзвону" Г. Гауптмана, „Майки" Б. Лесьмяна, „Балладини" Ю. Словацького, „Зачарованого кола" Л. Риделя тощо. З українського контексту „Лісової пісні" до порівняльного аналізу залучаються „У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської, „Тіні забутих предків" М. Коцюбинського та малодосліджений у означеному аспекті драматичний етюд О. Олеся „Ніч на полонині".

Підсумовуючи сказане у розділі, наголосимо, що проблема „природа – людина" в творчості Лесі Українки набуває особливого значення. Новаторський підхід до зображення феномену природи в площині художньої концепції людини та структурі літературного твору найкраще репрезентує драма-феєрія Лесі Українки „Лісова пісня". Феномен природи в зазначеному творі становить собою найважливіший конструент характеротворення та моделювання драматичних колізій, реалізації сутнісних характеристик ідеалу художньої та соціальної реальностей.

Письменниця відводить феномену природи одне з головних місць у художньому просторі твору: природа виступає самодостатньою естетичною категорією, універсальним конструентом художньої моделі „людина – світ".

У „Лісовій пісні" оприявнюється гілозоїстичне розуміння письменницею природи („натури") як цілісного одухотвореного універсуму. Про відлуння поглядів на природу античної філософії свідчить провідна у творі ідея гармонії природи та людини, мікро- та макрокосму, де краса являє собою вираження розумності буття.

Типологічне зіставлення „Лісової пісні" Лесі Українки з творами українських та західноєвропейських письменників виявляє чимало спільностей і прямих паралелей на всіх рівнях організації текстів. Насамперед, це стосується тематики художніх творів, їх ідейної спорідненості, системи образів з розподілом на міфічних істот і персонажів-людей, ролі феномену природи в художньому просторі творів. Водночас варіативність сюжетних ліній, своєрідне розв'язання драматичних колізій, індивідуальне авторське транспонування символічних значень окремих образів і мотивів у художню тканину текстів свідчить про особливість і неповторність творів, оригінальне вирішення в них проблеми „природа