LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану)

західноєвропейської літератури.

Національна диференціація сюжетів-зразків зумовлює виникнення відносно замкненого національного інтерпретаційного канону. Так, повість О.Назарука „Роксоляна: Жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого) завойовника і законодавця" стала зразком для поеми „Дівчина з Рогатина" Л.Забашти, повісті „Роксолана" зі збірки „Неопалима купина" Ю.Колісниченка та С.Плачинди, поеми „Роксоляна, царівна сонячна Опілля" М.Орлича, роману „Степова квітка" М.Лазорського; з ним полемізують у повісті „Житіє гаремноє" Ю.Винничук та Л.Мосендз у новелі „Роксолана". Роман „Роксолана" Й.Тралова вплинув на роман „Гарем" К.Фальконера, повість „Султана" К.Климент – на роман „Світанок закоханого" Л.Гарделя тощо.

Образ Роксолани і невід'ємна від нього інваріантна фабула належать до активних традиційних структур, які постійно функціонують у літературі та мистецтві протягом тривалого періоду, зазнаючи залежно від потреб культури-реципієнта істотних формозмістових змін. Але основні сюжетно-семантичні характеристики традиційної структури у нових літературних трактуваннях зберігають вихідну впізнаваність, хоч інтенсивно вбирають у себе реалії та проблеми сприймаючого континууму. Отже, як традиційна структура, сюжет про Роксолану має генетичне походження, але через трансформації відповідно до потреб сприймаючої літератури набуває ознак типологічного явища. Сюжетом-еталоном в еволюції традиційної структури є трагедія П.Бонареллі. У подальшому функціонуванні в світовій літературі домінуючі аксіологічні характеристики протосюжету зазнають якісних змін за принципом протиставлення загальнозначущого змісту його літературному варіантові. Тема є подієво та географічно замкненою і пов'язаною з історичним хронотопом, тому трансформація відбувається на структурному рівні (у вигляді дописування), відносно оповідального центру (повість Ю.Винничука). Ім'я героїні-традиційного образу має не тільки номінативну функцію, його динаміка та зміщення відіграють визначну роль у подієво-семантичній структурі сюжетно-образного матеріалу.

Другий розділ"Дискурс Роксолани у світовій художній літературі й культурі" – присвячено аналізові загальнокультурної та конкретно-історичної інтерпретації традиційного образу. Поліфункціональність традиційних сюжетів зумовлена тим, що вони є відкритими художніми системами, які не тільки мають очевидні зв'язки зі сприймаючою реальністю, а й постають іманентними суспільному буттю структурами, що характеризуються комплексом основних і допоміжних функцій. Тому загальнокультурна й конкретно-історична інтерпретації сюжетів часто не збігаються, що потребує всебічного дослідження взаємодії „малого часу" і „великого часу" в еволюції протосюжету (праобразу).

Загальнокультурна інтерпретація традиційного сюжету, яка демонструє рухомість, змінність аксіологічних детермінант образу Роксолани у світовій літературі, стала предметом дослідження підрозділу 2.1. – „Тема Роксолани у світлі дискурсивних практик". Інтенційна та соціокультурна парадигми створюють ґрунт для формування певних дискурсів, ядром яких стає постать Роксолани. Так, в італійському і французькому драматичному театрі XVI-XVII ст. тема Роксолани розвивалася в річищі "східної трагедії". Цей канон заклав підвалини орієнталістичного дискурсу, широко представленого пізнішими творами західноєвропейських авторів. Водночас означений образно-сюжетний матеріал виявився плідним і з погляду інших дискурсів, таких як феміністичний, психологічний, антиколоніальний, суспільно-політичний.

Психологічні параметри трансформації образів історичного походження, прототипами яких є зазвичай суперечливі постаті, визначаються зміною аксіологічних суджень, пошуком альтернативних до протосюжету мотивувань тощо. Так, сімейна колізія класицистичних трагедій про Роксолану (ініціювання вбивства пасинка заради порятунку власних дітей) трансформується в онтологічну модель, зорієнтовану на дослідження екзистенційних станів людської психіки. Якщо раніше однотипність семантичної трансформації сюжету визначалася подієвою домінантою, то сучасна література виводить на передній план морально-психологічні мотивації, співзвучні новим уявленням про духовний світ жінки та її роль у вирішенні глобальних питань. Це свідчить про формування нових напрямів у переосмисленні культурних зразків, побудованих на опозиціях „жінка-чоловік", „жінка-сім'я", „жінка-нація".

Тема Роксолани стала предметом феміністичного дискурсу як в українській, так і в європейській інтерпретації. Винятковість життя Анастасії Лісовської з огляду на соціальну ієрархію привернула увагу німецьких дослідниць М.Фоґт-Люерссен та І.Райке. Подібно до них розглядали постать Роксолани С.Ліщинська та канадці І.Книш і Ол. Луговий.

На ранніх етапах становлення і функціонування традиційного сюжету і образу Роксолани у світовій літературі оформилася негативна оцінка героїні у модельованій життєвій ситуації. Регламентуюча поетика класицизму, в межах якої утворився еталонний твір П.Бонареллі, визначала полярність персонажів, а інтриґанка-Роксолана протиставлялася ідеальному монархові Сюлейману та його благородному синові Мустафі, що загинув через мачуху. Відтак образ Роксолани опиняється в типологічному ряду жінок-злодійок, як-от леді Макбет, Катерина Медичі та ін. Традиція такого трактування відповідала мізогінізмові, насаджуваному середньовічною церквою. Як зазначає О.Веселовський, ця риса супроводжувала засвоєння європейською літературою східної тематики.

Уже в наступному столітті з'являються спроби переоцінки таких постатей. Т. Кампанелла в утопії „Місто Сонця" визнає позитивні наслідки „правління жінок" у Європі XVI-XVII ст. Але в процесах традиціоналізації образів у західноєвропейській літературі за Роксоланою зберігається тавро жінки-злодійки, що долається психологізацією образу, введенням нової мотивації вчинків, як, наприклад, захист своїх дітей.

Опрацювання в українській літературі образно-сюжетного матеріалу про Роксолану супроводжувалося збагаченням аксіологічного комплексу героїні у світлі національної онтологічної моделі сім'ї, де жінка постає високоморальним представником народу, берегинею, носієм традиції тощо.

Особливі національно-патріотичні завдання української літератури визначили напрям художньої інтерпретації постаті Анастасії Лісовської в Україні: тема Роксолани розвивалася в межах антиколоніального дискурсу. Вплив цих ідей позначився на доборі топосів та риторичних фігур, до яких вдаються українські автори. Поширеними є топоси невільництва, яничарства, Османської імперії тощо. Яскравими зразками антиколоніального дискурсу в українській літературі є інтерпретації постаті Роксолани у повісті „Роксолана" Ю.Колісниченка та С.Плачинди, романі „Степова квітка" М.Лазорського, поемі „Дівчина з Рогатина"