LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Автологічне слово у ліриці Івана Франка

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА



ПОПАДИНЕЦЬ ГАННА ОСТАПІВНА


УДК 82 – 1 (477) (092) І.Франко


АВТОЛОГІЧНЕ СЛОВО

У ЛІРИЦІ ІВАНА ФРАНКА


10.01.01 – українська література


АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

















ЛЬВІВ – 2003







Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії української літератури

Дрогобицького державного педагогічного університету імені ІванаФранка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук

ГУЗАР Зенон Петрович ,професор кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державногопедагогічного університету імені Івана Франка


Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

ДЕНИСЮК Іван Оксентійович, професор кафедри фольклористики імені академіка

Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка


кандидат філологічних наук

ЛЕГКИЙЙ Микола Зіновійович, завідувач відділу франкознавства Львівського відділення Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України


Провідна установа: Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова


Захист дисертації відбудеться 30 вересня 2003 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, Львів, вул. Університетська, 1.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Лвівського національного університету імені Івана Франка.

Автореферат розісланий 30 серпня 2003 р.



Учений секретар

спеціалізованої ради

кандидат філологічних наук

доцент В.В.Будний





ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У сучасному українському літературознавстві виразно намітились дві основні тенденції, які зумовлюють його – літературознавства – обличчя. Це, з одного боку, очищення літературної науки і гуманістики загалом від „класових" підходів до мистецтва, звільнення її від тоталітарної методології, з іншого – інтенсивні пошуки у сфері оновлення теорії літератури, її розвитку, дослідження проблем поетики тексту як способу втілення у слові художнього концепту. Це дає змогу належним чином з'ясувати природу естетично-мистецької свідомості письменника, побачити цілісний його „світообраз".

У світовій постмодерністській науці про літературу часто зникає людина як фундаментальний „об'єкт" того „другого здивування", про яке писав ще Платон. Антропоцентричний підхід до явищ мистецтва не повинен усуватися різними міркуваннями лише з приводу твору. На наше глибоке переконання, принцип closе rеading залишається плідним, і глибинне прочитання літературного тексту має свій особливий гуманістичний сенс. Теоретико-літературознавчий дискурс на сучасному етапі має залишатися у сфері людського Духу. У цьому контексті особливий науковий інтерес викликають зламні епохи, зокрема духовна докса кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це стосується і франкознавства.

Спорадичне висвітлення проблеми автологічного слова в українському літературознавстві, певна упередженість щодо автологізму у І.Франка (домінування рецептивного стереотипу Франкової поезії як "заримованої прози"), тим паче у методиці вивчення літературного твору в школі й зумовили вибір теми. Розширити філологічне мислення, розкодувавши могутню силу автологічного слова, яке в структурі твору позначене не лише рівнем предметного значення, а передовсім рівнем художнього сенсу, – є не менш вагомим.

Зрештою, питання природи автологічного слова, його сутності (не вживаючи власне терміна „автологічне слово") порушив і сам І.Франко у праці "Із секретів поетичної творчості", пов'язуючи її головно із системою свідомих обмежень письменницької палітри, вибору найточнішого слова, яке б найповніше виражало певну ідею, збуджувало в уяві бажаний образ. „Річ талановитого писателя – викликувати якнайменше таких побічних виображень, якнайменше розсівати увагу читача"1.

Проблема ж автологічного, чи „безбразного", „необразного" слова в українській філологічній науці починає набувати актуальності у 60-ті роки з виходом книги С.Шаховського „Огонь в одежі слова", в якій учений акцентує увагу на проблемі дослідження мови „не-тропів". Майже одночасно з Шаховським феномен автологічного слова намагається розв'язати і Михайлина Коцюбинська, зосереджуючись на питаннях діалектики металогічного й автологічного слова, відстоюючи думку, що неперехідної грані між ними не існує.

Про те, що концепція автологічного слова не до кінця утвердилася в літературознавчій науці, засвідчує той факт, що лексикографічні джерела подають відмінні його дефініції (В.Лесин, О.Пулинець; О.Квятковський; О.Галич, В.Назарець та Є.Васильєв). Автологічне слово як літературне явище намагається осмислити і З.Гузар, зазначаючи, що "різниця між значенням слова у повсякденному житті і мистецькому творі така, як між звичайним людським кроком і рухом ноги балерини в танці"2.

Автологічне слово не може не бути образом. Образність – душа твору, спосіб його буття, форма зображення (не відображення!) світу. У поетичному творі автологічне слово – це слово-образ, яке не є локальним тропом. Художнього сенсу такому слову надає контекст, аура тексту, система прямих і зворотних "зчеплень", художнє силове поле всього твору, художня (вживемо цей "епітет" ще раз) структурованість особливого мовлення.

Згадані праці, особливо трактат І.Франка "Із секретів поетичної творчості" та книга М.Коцюбинської "Література як мистецтво слова...", мають для нас значення методологічне, бо вказують радше напрями можливих досліджень. Конкретна ж методика аналізу мовного „творива" з погляду функціональності автологічного слова у ньому ще не розроблена.

Потреба поглибити розуміння поліфункціональності автологічного слова-образу загалом і в поетичному світі І.Франка зокрема зумовила актуальність і новизну цієї дисертаційної роботи.

Щодо автологічного слова у поезії Івана Франка, то його роль у ній для критиків довго була не зовсім зрозумілою. Дотепер у літературознавстві більша увага зверталась на інтерпретацію прозової тканини твору (праці І.Денисюка, З.Гузара, Т.Пастуха, М.Легкого, Т.Гундорової, Р.Гром'яка, М.Ткачука, М.Ільницького та ін), хоча маємо і досконалі зразки аналізу його поетичних текстів (студії А.Скоця, В.Корнійчука, Л.Бондар, Л.Сеника й ін.), які певним сегментом своїх розмислів охоплюють аспект нашого дисертаційного дослідження і є орієнтиром у сучасному розумінні мовної спадщини невичерпного Франка. Новітнє літературознавство своїм першочерговим завданням вважає вивчення художності Франка-поета, прозаїка, драматурга. Отже, текстовий