LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філософські науки. Психологія → Антропологічна толерантність як світоглядна передумова громадянського суспільства

УДК 31. 647.5

О.В. Казновецька,

старший викладач

(Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка)

Антропологічна толерантність як світоглядна передумова громадянського суспільства

У статті представлено деталізований аналіз витоків та засадничих принципів антропологічної толерантності. Показано її провідну світоглядну роль у процесі становлення громадянського суспільства й правової держави.

Проблема демократизації сучасної української спільноти, її приведення до стандартів громадянського суспільства набуває дедалі все більшого значення. Питання про вступ України до Європейського Союзу та інші зовнішньо- та внутрішньоінтеграційні процеси неможливо розглядати окремо від здобутків теоретичної рефлексії з приводу сутності людини, а саме від взаємовпливу усвідомлених та неусвідомлених виявів людського "Я", його мікроособистісних (на рівні окремого індивіда) та макроособистісних (етнонаціональних, загальноцивілізаційних та інших) специфікацій. У цьому контексті актуалізується питання про антропологічну толерантність як умову людського співжиття в її статусі світоглядної передумови громадянського суспільства, а спонукою до постановки цієї проблеми саме у такому вигляді є започаткована Київською світоглядно-антропологічною школою "ініціатива" досліджувати феномени людського буття, виходячи із нерозривної єдності есенційного та екзистенційного вимірів Homo sapiens.

Аналіз сучасної наукової, філософської та публіцистичної літератури, присвяченої проблемам толерантності, дозволяє зробити висновок про основні методологічні тенденції, що яскраво виокремлюються на тлі існуючих традиційних моралізаторських настанов. Перша тенденція – це введення тематики толерантності в досить широкий – як категоріально, так і змістовно – контекст, пов'язаний з проблемою "Я – Інший". На наш погляд, ця тенденція є цілком виправданою й достатньо глибоко обгрунтованою, і до того ж розкриває значні можливості для подальших людинознавчих розвідок. Гідними її представниками постають такі автори, як М. Бахтін, М. Бубер, М. Волцер, Ю. Габермас, Е. Левінас та ін.

Друга тенденція – це включення толерантності в освітні та виховні доктрини, практична реалізація яких уможливлює формування такої людини, яка здатна функціонувати й реалізовувати себе в умовах світу, що глобалізується. Відповідні положення висувають дослідники сучасної філософії та психології освіти й виховання – А. Асмолов, О. Грива, В. Лекторський, В. Шалін тощо.

Третя тенденція виявляється у прогресуючих спробах зближення повсякденного життя й основних буттєвих вимірів людини із специфікою загальноцивілізаційних, соціальних, політичних та культурних процесів, які переживаються людством в цілому. Тут, поряд із представниками сучасного екзистенціалізму та персоналізму, варто відзначити вагомий внесок українських дослідників у галузі філософської антропології й етики – Є. Андроса, А. Єрмоленка, Ю. Іщенка, В. Малахова, М. Поповича, В. Табачковського, Н. Хамітова, Г. Шалашенка, В. Шинкарука та ін.

Наявність вищевказаних тенденцій у дослідженні проблеми толерантності дозволяють нам дещо відійти від суто теоретичного питання "що таке толерантність?" і максимально наблизитися до постановки іншого, набагато важливішого у практичному плані питання: "чи можлива толерантність у суспільствах, що перебувають на різних рівнях розвитку й складаються з численних етосів, культур, ціннісних систем, поглядів, світоглядних картин тощо?". Тому мета статті – здійснити філософсько-антропологічний аналіз толерантності як суто людської якості й показати її визначальну світоглядну роль у справі формування громадянського суспільства.

Першим завданням на цьому шляху повинно виступати передусім з'ясування того, що ми розуміємо під антропологічною толерантністю. Прослідкуємо за логікою антропологічного розмислу, запропонованого з цього приводу київським філософом В. Табачковським. На його думку, детермінація сучасного дискурсу толерантності виявлена щонайменше двома причинами. По-перше, комунікативна насиченість життя сучасної людини виявляється як через безпосередні міжособистісні інтеракції, так і через опосередковані, пов'язані з засобами масової комунікації, контакти. Це призводить до постійного "стояння" людини віч-на-віч з малознайомими реаліями. Тому нагальною життєвою та водночас теоретико-антропологічною й культурною проблемою постає завдання "розважливо поводитися з ними, щоб і себе не втратити, і "Інше" пошанувати" [1: 159]. Друга причина у тому, що в умовах актуалізації якісної своєрідності етнічних спільнот і цивілізацій усе більш неприйнятним стає беззастережний егоцентризм, схильність до якого особливо виражена в сучасній людині, а наслідком цього є нездатність розуміти Іншого.

Розгортання теоретико-пошукової діяльності у цій площині відбувається за принципом, що був сформульований у 60-х роках ХХ століття, котрий намагався трансформувати провідну світоглядну опозицію новоєвропейської філософії "Я – не-Я". Йдеться про принцип "Я є Інший" та його зворотну іпостась – "Інший є Я". Обґрунтування цього принципу віддзеркалює в собі сутність загального "антропологічного повороту", що відбувся наприкінці ХІХ століття й розгортається сьогодні в усе більших масштабах, виявляючи себе в особливому, "людиномірному" підході до розгляду будь-яких світових проблем.

Так, наприклад, один із засновників філософської антропології Г. Плеснер, розкриваючи визначальну ознаку людини як такої на основі її ексцентричності – здатності жити "з центру" й, усвідомлюючи його, здійснювати вихід за його межі, – вважає "іншість" передусім "іншістю самого себе" й, таким чином, висуває її в якості світоглядно-психологічної передумови подолання егоцентризму. У такий спосіб філософ прагне показати наявність фундаментальних підстав для антропологічної толерантності.

У порівнянні з провідною світоглядною опозицією новоєвропейської філософії "Я – не-Я", де не-Я в загальному вигляді поставало як негативна характеристика, котра заперечує будь-що за межами Я, сучасний принцип "Я є Інший" набуває позитивної, стверджувальної класифікації того, що не належить до Я. А це, у свою чергу, докорінно змінює уявлення щодо егоцентризму й дозволяє суб'єктивному Я подолати власне самозамикання й самообмеження й, відповідно, неухильно наближатися до визнання "яйності" Іншого. Таким чином, сутнісне наповнення категорії толерантності поглиблюється за рахунок включення в неї таких синтезуючих елементів, що відображають як есенційні, так і екзистенційні виміри людського єства. Відтак ми отримуємо змогу говорити про антропологічну толерантність як світоглядну передумову існування людської спільноти в цілому.

Наступна проблема – це пошук відповіді на питання "чи можлива толерантність у сучасному світі?" З одного боку, ми начебто маємо усі підстави твердити про неминучу перемогу принципів взаєморозуміння, терпимості, злагоди в людських відносинах. Однак, з іншого боку, реалії повсякденного життя демонструють нам цілком протилежне: виростаючи із задекларованої й аргументованої новочасною філософією ідеї про спроможність людини, про самотворчу здатність людської істоти, сучасний дискурс