LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Політика. Політичні науки → Взаємодія політики і релігії (Теоретична спадщина В'ячеслава Липинського)

Л. КОНДРАТИК

ВЗАЄМОДІЯ ПОЛІТИКИ І РЕЛІГІЇ

Теоретична спадщина В'ячеслава Липинського

Видатний наш співвітчизник — соціолог, політолог, громадський діяч початку минулого століття В'ячеслав Липинський тривалий час лишався невідомим у себе на батьківщині не тільки широкому загалу, а й більшості науковців. Серйозне вивчення його творчої спадщини розпочалося лише в останні два десятиліття. 120-річчя від дня народження В. Липинського, яке відзначалося цього року, — неабиякий привід для зацікавленого аналізу багатогранного наукового доробку талановитого вченого, його історіософських ідей і концепцій.

В'ячеслав Липинський уперше привернув до себе увагу як дослідник невеличкою за обсягом книжкою «Релігія і церква в історії України», яка і сьогодні вражає евристичністю обґрунтованих у ній положень. Праця була побудована у формі відповідей на конкретні запитання і являла собою, по суті, збірку статей на різні релігієзнавчі теми.

Згодом свою релігієзнавчу концепцію автор яскраво представив у фундаментальній праці «Листи до братів-хліборобів». Численні релігієзнавчі ідеї знаходимо і в історичній розвідці «Україна на переломі» та в інших працях.

Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського стосувалися сутності релігійного феномена та його структури, впливу релігії на впорядкованість соціального життя і постання та функціонування держави, відмінностей між церквою і сектою, визначення співвідношення між релігією та іншими соціальними і духовними формами тощо. Однак особливо багато уваги приділяв він питанню взаємин між релігією і політикою, церквою та державою, яке й нині залишається до кінця не з'ясованим.

Взаємини релігії і політики, духовної і світської влади постійно перебувають у полі зору багатьох дослідників, починаючи з О. Конта, який уже в першій половині ХІХ ст. намагався філософськи осмислити їх як соціальне явище. Актуальна ця проблема і для сучасної соціології релігії. Вважається, що історичні моделі зв'язків між релігією і політичною системою залежать від різних чинників: міри взаємопроникнення суспільства і держави, ступеня організованості релігійних систем тощо.

Багато зробив для прояснення ролі релігії у становленні й функціонуванні держави та в організації громадянства В. Липинський. Розглядаючи типи її взаємовідносин зі світською владою, він говорить про релігію як про владу духовну. По суті, йдеться про взаємовідносини двох основ, двох способів, принципів організації, впорядкування соціального життя. Використовуючи термінологію, яка в релігієзнавстві вкорінилася з часів середньовіччя і якою послуговувалися й сучасники дослідника, наприклад М. Вебер, учений вдається до визначень «ідея» та «меч». Своєрідність підходу Липинського полягає в тому, що в основу типології взаємин релігії і політики він поклав способи організації держави і громадянства. За його концепцією, державне життя скеровує активна меншість, аристократія (еліта). При цьому український соціолог вказує на три методи її організації.

Суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, котра необмежено панує над цим громадянством, В. Липинський розглядає як охлократію. Оскільки охлократична еліта не займається матеріальним виробництвом, її можна назвати неосілою, номадною. Її члени організовані в мілітарних формаціях-партіях, відзначаються організованістю та дисципліною, що мотивується фанатичною вірою — ідеологією.

Зовсім інші принципи покладено в основу демократичного методу організації еліт. В.Липинський назвав цей метод хаотичним. Він зазначав, що у демократичній системі керівною верствою, тобто елітою, є купці, фінансисти та інтелігенція, які керують хаотичним методом парламентарної демократії.

Якщо ж аристократія приходить до керівництва шляхом відбору найдостойніших представників різноманітних станів і класів, то такий суспільно-політичний лад, за В. Липинським, — це класократія, яка і є найкращим методом організації національних еліт.

Перший, охлократичний тип державного життя, — це такий стан, коли політики «намагаються зробити з релігії послушне знаряддя в своїх руках». А тому вони не бачать доцільності в існуванні духовної влади, яка, не підпорядковуючись повністю світській владі, могла б обмежувати й контролювати її своїм духовним авторитетом. Така державна влада є одночасно і найвищою духовною владою 1.

Словами «обмежувати і контролювати» вчений якраз і наголошує на одному з виявів функції релігії — бути організаційним чинником соціального життя. Однак релігія не може виконувати роль організуючої соціальної сили, коли вона має підпорядкований статус. За приклад таких взаємин релігії і держави слугує стародавня Іудея, Cтародавній Єгипет, мусульманські країни, більшовицька Росія і багато інших держав.

Причина таких відносин релігії і держави криється не лише у прагненнях політиків, а пояснюється самою природою охлократичного методу організації соціального життя. Тут нечисленна організуюча верства складається з тих войовничих елементів, які не належать до класу виробників матеріальної продукції і не створюють нових матеріальних цінностей. А тому визнання своєї влади більшістю така верхівка досягає шляхом репрезентації не тільки войовничої сили, а й сили надлюдської, духовної, містичної — однаково, чи це буде релігійний містицизм ісламу, чи раціоналістичний містицизм комунізму.

Охлократія змушена поєднувати в собі дві влади, два авторитети, оскільки «одинока сила — сила меча, не сполучена з матеріальною силою продукції, — тільки тоді авторитетна, коли вона в очах пасивних мас репрезентує одночасно і віру, і владу духовну: коли меч охлократичний не єсть ножем звичайного різуна, а «освяченим» мечем пророка, збираючого для себе дань і правлячого масами во ім'я віри, для її поширення, на її оборону» 2.

Для політиків першого типу суть правління полягає в тому, щоб використовувати для власного збагачення ту чи іншу віру і за допомогою власної державної організації обмежувати права інаковіруючих, аж до їх знищення. Якщо за такої організації соціального життя переважає духовний елемент, тоді державу очолює духовний вождь, коли ж світський елемент — то керівник держави все одно стає і духовним керівником. Однак за умов охлократії ці дві влади, перебуваючи в одній управлінській структурі, взаємно не обмежуються, їх функції нерозривно поєднані між собою.

Другий, демократичний тип взаємовідносин передбачає таку організацію державного життя, яка не потребує авторитету релігії. Остання розглядається як «справа приватна», справа совісті кожного громадянина, «до якої державі нема ніякого діла». Політики, котрі представляють цей тип, переконані, що для організації державного життя і керування людьми достатньо світських — раціональних та матеріальних — засобів і завоювання громадської думки більшості. Такі державці, як правило, за світоглядними орієнтаціями бувають вільнодумцями, за моральними —