LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Метафізичні виміри української дохристиянської міфології

покровителькою.

Фіксуємо тут гносеологічно найраніший опис факту трансформації відчуття самототожності і потреби зміни цієї самототожності. Навіч також переживання метафізичної наповненості свого буття і анамнезис в даному разі слугує засобом для спроб набути статусу улюблениці бога й поєднатися з ним, Важливо й те, що в казках герой робить вибір на користь повернення під опіку бога цілком добровільно. І цей добровільний, свобідний вибір героя на користь колишнього опікуна виступає вже як моральна дія, а сам процес вибору постає як напружений психологічний стан, стан філософування, через який виводяться нові знання й стани духовного відношення до світу. А це вже є перші форми ієрофанізації чуттєвого сприйняття як ще одного каналу розмикання культури на породження морального і філософського знання. Казки, отже, надають нам немало матеріалу для вияву актів продукування, надають можливість проникнути в сам процес цього продукування, розкрити його механізми, ряд його логічних характеристик, наприклад виявити генезу уявлень про простір і час в дофілософському знанні.

Ці проблеми розглядаються в третьому підрозділі третього розділу дослідження "Особливості формування апарату логічного мислення в текстах давньоукраїнської міфології (на прикладі просторово-часових уявлень в міфологічній свідомості)". Досліджується ця проблема крізь призму аналізу виявлених в текстах казок намагань людини розв'язати за допомоги просторово-часових уявлень екзистенційні питання свого буття, а також під поглядом виявлення в давньоукраїнській міфології через формування апарату логічного мислення спроб прилучення людини до трансцендентного. В дисертації піддана розгляду генеза уявлень про простір і час в давньоукраїнській міфології. Детальне вивчення текстів давньоукраїнської та інших міфологій виразно висвітлює складну багатовекторну напрямленість і зумовленість просторово-часових орієнтацій людини дорелігійного міфологічного світогляду, серед яких прагнучість до вічності, намагання засвідчити свою приналежність до безконечного відіграють істотну роль. В дисертації виникнення й становлення просторово-часових уявлень в давньоукраїнській міфології розглядається в горизонті виявлення намагання людини розв'язати важдиві екзистенційні питання, знайти шляхи прилучення до священного і обгрунтовується висновок, що однією з глибинних передумов зародження просторово-часових структур в давньоукраїнській міфології була внутрішня налаштованість людини на боротьбу з силами зла, намагання уберегти себе від згубної дії злих сил, знайти шляхи подолання цих сил. Уявлення про час в цьому контексті опредметнюється щонайперш як втілення прагнень людини позбавити носія світового зла атрибуту безсмертя шляхом уведення цієї міфічної істоти в часову систему координат. В давньоукраїнській міфології цей носій представлений зміфологізованими архетипами змія, Аніми чи Анімуса (персонажами Кощія, Змії, Яги, короля та ін.), яких у фіналі казки вбиває герой, знейтралізувавши заздалегідь ті фактори, які роблть носія зла істотою вічною. Вбивство героєм раніше безсмертної злої сили означає одночасно і встановлення нового, особливого типу світогляду, в рамках якого нічого вічного в живому світі не існує, і розкриває конкретний спосіб поєднаності уявлень про простір і і час в дорелігійному міфологічному світогляді. Здійснення кроку по введенню часових координат для впровадження ідеї зникомості Зла поступово вносить зміни у всю систему міфологічного світовідчуття. Цей крок починає резонувати й на інші елементи смислового поля проблеми безсмертя і вона відтепер мусить узгоджуватись із вимогами і законами просторово-часового конструювання. Це й було підгрунтям поділу часу на міфічний та епічний. Тому спроба людини осягти екзистенційну проблему безсмертя виображується в пізніших міфологічних текстах у вигляді спроби проникнення героя в інший темпоральний вимір, а позачасовість тепер вже співвідноситься з божественністю.

Просторовим аналогом поділу історії на часовий і позачасовий періоди постає в давньоукраїнській міфології поділ світу на "цей" і "той", причому обидва світи втілюють собою "мислительне місце", топос вибудовування людиною своєї духовності, свого само-ототожнення. Перші форми просторово-часових уявлень в міфології - це, таким чином, спроби людини прорвати межі себе як " ось-зараз-тут- даної" істоти. В дисертації також виділяються етапи, які пройшов процес самоусвідомлення людини в горизонті продукування нею просторово-часових визначеностей. На першому етапі суб'єктом творення простору й часу виступають в міфології боги, демони чи культурні герої. Людина на цьому етапі пізнає себе через свої іноформи, перебуваючи в просторі, який створили вищі сили, і в такий спосіб прилучається до них. На другому етапі цей процес уявляється вже як діяльність самої людини в співдії з вищими силами. Цей етап широко представлений в українських обрядових піснях та казках.

Виявлення динаміки просторово-часових уявлень людини міфологічного світогляду допомагають розкрити і ряд особливостей формування логічного устрою міфологічного мислення. В дослідженні стверджується що вихідною опорною точкою продукування мислительних форм міфологічного світобачення (відбитих в текстах замовлянь, обрядових пісень, а найголовніше казок) виступає архетип, який сполучується з образами та уявленнями, здобутими досвідом конкретного соціуму та індивіда, і відтак набуває нових характеристик, а, виходячи за рамки своєї первісної антропоморфної форми, надає міфологічному образові нових вимірів. Міфологічний образ переростає у вироблений міфологічний образ-поняття, своєрідний ейдос. Порівнюючи його із зовнішніми формами тих реальних об'єктів, відповідником яких є вироблений образ-поняття, індивід постає перед вимогою формування в собі умовності сприйняття зорових форм. Так формується здатність до символізації.

Значно складніший і вже зовсім іншого рівня синтез спостерігаємо в логічній структурі казки. В текстах казок архетипи не просто накладаються на отримані ззовні продукти сприйняття, але й взаємодіють з константами метафізичних пошуків людини. В процесі переживання людиною продуктів такого синтезу психологічно досягається стан особливої форми сприйняття сакрального, осягнення вищої істини. В священних текстах продуктами досягнення такого стану знову-таки постають базові схеми розв'язання екзистенційних проблем типу набуття безсмертя та ін. Своєрідність засобів вияву ідеї в даній пізнавальній ситуації зумовлена тим, що відношення до священного об'єктивізується через стосунки персонажів-архетипів, а до психологічної передданості архетипічного образу додаються набуті емпіричним досвідом характеристики: володіння мовою інших живих істот, здатність до перевтілення в інші істоти та предмети. Все це стає засобами змін уявлення про метафізичний статус людини.

В дисертації обґрунтовується висновок, що обмеженість засобів пізнання