LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичне спрямування духовної практики християнського Середньовіччя

Богом. Визначаючи поняття містики, не можна не звернутись до поняття "сакральне", яке є сутнісною характеристикою містики.

Прослідковано, що у світовій духовній культурі містична традиція становить давній і потужний пласт, вона сформувалася в контексті пошуку істини чи нового знання, що завжди огорталося таємницею.

Християнська містика починається з появою християнства. Це ми спостерігаємо у втіленні Сина Божого у людський природі, яке було вже містичним, таємним. Християнство не дає витлумачення того, як Бог міг вміститися та прожити життя людини. Якщо слідувати визначенню, яке дали у своїх працях Фома Аквінський та Бонавентура, визначення буде таким: "містика – експериментальне пізнання Бога (cognito Dei experementalis)".

В підрозділі наведені класифікації містики. А.Швейцер поділяє містику на примітивну та довершену, виокремлює містику апостола Павла і виносить її за межі цієї класифікації, відводячи їй окреме місце. Найбільш ґрунтовну та вичерпну класифікацію містики надає П. Мінін в роботі "Головні напрямки давньо-церковної містики", поділяючи її на абстрактно-спекулятивну, морально-практичну та етико-гностичну. Абстрактно-спекулятивна містика представлена у корпусі "Ареопагітиків", морально-практична - у працях Макарія Єгипетського й Симеона Нового Богослова. Окрім цього Мінін визнає, що серед християнських мислителів є когорта подвижників, які прагнули поєднати й погодити у своєму досвіді обидва напрямки, зміст яких полягає у поєднанні гнозиса й любові. Такого примирливого напрямку дотримувались мислителі каппадокійської школи - Григорій Нісський, Ісаак Сирін і особливо Максим Сповідник. В.Соколов керується поділом містики за визнанністю чи не визнанністю її творців Церквою, в результаті чого містика поділяється на ортодоксальну та неортодоксальну.

У підрозділі визначено основні характеристики християнської містики. Зокрема, це есхатологічність, раціоналізованість, проголошення подібності Творця та творіння.

Підрозділ 2.3 "Осмислення містичного досвіду в філософській традиції Середньовіччя" присвячений філософським вченням західнохристиянських мислителів; виокремлено витоки містичного елементу у теологічних концепціях. Суттєвий вплив на містику Середньовіччя здійснив неоплатонізм. Це відбулося в філософському вченні Діонісія Ареопагіта, а оскільки Ареопагіт вважається батьком містичного напрямку у християнській філософії, то відповідно, що через його вчення неоплатонізм влився в канву західної середньовічної філософії. До засновників містичної традиції християнства дослідники відносять також Григорія Богослова та Августина.

В роботі показана відмінність західної та східної традицій християнської містики. Східна містика пропонує шлях через очищення душі до безпристрасності, а потім – до містичного споглядання-поєднання з Богом. Вираження цей шлях віднайшов в ісихастській традиції. Повноту споглядання-поєднання з Богом виражає поняття "обожнення". Ще одним явищем східно-християнської філософії є осмислення синергії. Найяскравіше вираження ідея синергійності знайшла у філософсько-аскетичній практиці Григорія Палами. Ядром концепції являється паламітський догмат про поєднання енергій людини з Божественною благодаттю. Таке енергійне злиття є, на думку С.Хоружого, ключовим моментом Богоспілкування, притаманного східно-християнській традиції. Зустріч обох енергій відбувається у душі людини, тому це суто індивідуальний та приватний акт, "особистісне буття-спілкування". Визначальними рисами синергії виступає, на думку дослідника, "особистісна природа та радикальна асиметрія, яка полягає у невідповідності енергій, які беруть в ній участь, та у відмінності їх функцій". З цим вченням пов'язана класична богословська проблематика форм та шляхів богоспілкування, меж богопричастя, благодаті та свободи волі, спасіння ділами та вірою.

Західне християнство переймає через народжену на Сході чернецтвом містику та адаптує її до своїх культурно-історичних умов. Дослідження, що пов'язані із порівнянням західного та східного монашеского руху були здійснені Л. Карсавіним, Й. Клочовським, Ле Гофом та іншими.

До появи "чистих" містиків, якими ми умовно називаємо німецьких філософів ХІІІ-ХІV ст., містицизм проявляється у поглядах Августина, Гуго та Рішара Сен-Вікторських, Бернарда з Клерво, Фоми Аквінського та інших. Згідно Августина, коли душа досягає досконалої любові, то вона переживає радість поєднання з Богом, у такий момент любов набуває ту істинну премудрість, яка й є містичне споглядання. Бернард з Клерво у своєму вченні описує 4 ступені любові та 12 ступенів смирення. Перший ступінь – любов плотська, другий – наймитська, рабська як подяка за благодіяння; третій – любов синівська, безкорислива, а четвертий, найвищий – чиста любов, містична, позбавлена самозацікавлення. Найвищий ступінь смирення – це усвідомлення нікчемності людського існування, а стан душі – екстаз, коли вона у самозабутті уподібнюється до Бога. Гуго Сен-Вікторський пропонує подвійний підхід до питання про повернення душі до Бога. Цей філософ, наслідуючи Августина, стверджує, що в людини вже є первинні уявлення про Бога, проте людина має докладати зусиль для свого повернення до Всевишнього. Дві чесноти мають скеровувати людину до Бога: її знання про Нього та власні дії у цьому напрямку.

Фома Аквінський говорить про можливість пізнання непізнаваного Бога лише в спосіб відкритості до нього та молитви. Тобто, видатний схоласт в цілому поділяє позицію містиків, але робить суттєве уточнення, що Бог наділив тільки людей інтелектом, тому тільки вони спроможні дійти до Бога. Жодна інша істота не має такої можливості. Ангели безпосередньо знають про Бога, оскільки безпосередньо споглядають Його. Рослини та тварини наділені тілом та душею, проте не мають інтелекту, тому для них така можливість сама по собі відпадає. Аквінат виносить людину на особливе місце щодо богопізнання в ієрархічно побудованій системі світу.

Отже, західна християнська містична традиція несе в собі сакралізовані форми, що виражаються в ессенціальному дискурсі.

У третьому розділі "Німецька містика у розвитку середньовічної містичної традиції" розкривається сутність містичного вчення західноєвропейської філософії, починаючи від Хільдегарди Бінгенської та Катерини Сієнської, і завершуючи спадщиною рейнських містиків. Показано, як німецька містика вдало рецепіює філософські ідеї неоплатоніків та надбання християнських теоретиків та практиків і виступає одночасно закінченим сформованим уявленням середньовічної свідомості. Для неї характерним є, по-перше, шлях отримання знання, по-друге, спосіб спасіння (єднання з Богом).

У підрозділі 3.1 "Феномен "жіночої містики" у західноєвропейській філософії" аналізується творчість представниць Західного містицизму в західноєвропейській філософії та подана оцінка їхньої ролі та впливу на розвиток духовно-містичного досвіду Середньовіччя.

У підрозділі 3.1.1 "Філософський зміст містики Хільдегарди Бінгенської" розглядається духовний шлях Хільдегарди Бінгенської, описується соціальна атмосфера, яка оточувала жінку-містика, визначається її місце в суспільстві, дається філософський зріз її