LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичне спрямування духовної практики християнського Середньовіччя

творчості (спадщини). Її праці умовно підрозділяють на три частини: ангеологію, космологію та антропологію. Ключовим у теоріях Хільдегарди Бінгенської є ідея "гармонії". Вся теологічна концепція подвижниці будується навколо неї. Відпочатку весь світ є гармонійний, і тільки людина може порушувати чи зруйнувати її своїм вибором. Але світ, на переконання Хільдегарди, прямує до відновлення гармонії, яка настане після другого пришестя та поверне людство до райського стану, в якому воно було створено.

Гармонію, що панує в світі благословенних духів, Хільдегарда окреслює за допомогою трьох станів: порядок, світло, спів. Хільдегарда пропонує циклічну замкнену модель світової історії. Антропологічні погляди Хільдегарди тісно пов'язуються з платонівським "Тімеєм", де людина розглядається як мікрокосм. Бог створив ідеальний та гармонійний світ, де все зроблено так, як потрібно. Але людина під час гріхопадіння (а саме тоді вона загордилась) зруйнувала первинну гармонію, створену Богом. Причиною розриву було бажання зрівнятися з Богом, тому найбільшим людським гріхом є гордість або пиха. Проте Бог повернув гармонію в пришесті Христа, з цього моменту розпочалось поступове повернення до Бога — первинної гармонії. Людина є спроможною повернутися до цієї гармонії та посісти місце разом з ангелами біля Бога. Вся історія, на думку Хільдегарди, розпочавшись з гармонії, має нею і завершитись.

Отже, спосіб спасіння людини постає в гармонійному поєднанні з світом, а також з власним духом та розумом.

У підрозділі 3.1.2 "Інтерпретація містичного досвіду Катерини Сієнської у раціоналістичному контексті схоластичної філософії пізнього Середньовіччя" аналізуються ключові моменти теологічно-містичних поглядів Катерини Сієнської.

Св. Катерина сягає метафізичних основ внутрішнього життя, якими, на її думку, є: пізнання самого себе та пізнання Бога у власній душі. З пізнання самого себе, на думку Катерини Сієнської, має виходити любов, яка має виражатися у відданості себе Істоті, яку любиш. Цей процес вона називає життям розумної істоти, і людина тільки тоді є живою людиною, коли пізнає та любить. Пізнання людини у Катерини Сієнської ґрунтується на трьох моментах: на гідності людини, її залежності від Бога, та стані її гріховності.

Людину вона розуміє, згідно до св. Августина, за аналогією до Святої Трійці: пам'ять в нас подібна до Бога-Отця, розум - до Бога-Сина, воля до - Святого Духа, тому людина є істотою розумною та вільною. Про подобу до Бога ще більше свідчить віддавання себе до рук Божої ласки. У пізнанні самої себе Катерина влучно поєднує античне вчення про самого себе та християнізований варіанти Арістотеля про з'вязок причин та наслідків. Катерина подає це через містичне осягнення світу, тоді як Фома Аквінський обґрунтовує це логічно. Тобто, її містика полягає, по-перше, в шляху отримання знання про Бога, по-друге, в способі спасіння (єднання з Богом).

Стверджуючи подібність Бога і людини, все ж Катерина залишається чистою спіритуалісткою та послідовницею апофатичного богослов'я. Всі її аргументи та аналогії в кінцевому варіанті сходяться до ствердження про прірву, яка панує між Богом-Творцем та людиною-творінням. Вона майже словами Діонісія Ареопагіта говорить "Дочко моя, я є Той, хто існує, ти ж та котра не існує". Тому все пізнання хоча й концентрується в людині, та людина неспроможна пізнати себе без допомоги Бога.

Нам видається, що така гносеологічна позиція Катерини перш за все пов'язана з її містичними переживаннями, саме в такий спосіб вона отримує свої одкровення.

У підрозділі 3.2. "Містика рейнських містиків: Майстер Екхарт, Йоган Таулер, Генріх Сузо" розкрито містичний характер їх філософування.

Йоган Екхарт висуває ідею двох модусів Абсолюту: Божество і Бог. Божество є Абсолют, непізнаваність якого ототожнює його з Ніщо. Останнє конкретизується як основа (grunt), що виявляється безоднею і праосновою. Тут Бог "в собі", у своїй духовній сутності. Результатом активності цієї основи є Бог (got), якого можна осмислювати як особу християнської Трійці. Тут Бог "для себе", існує у своїх проявах. Бог є повнота буття, але й перевищує його. В розумінні Екхарта Божество і Бог неподібні, як небо і земля, внутрішня і зовнішня людина. Створіння, які є породженням чистої думки Бога, є ніщо (у порівнянні з Ним), бо не мають власного буття, існують завдяки всюдисущості Бога. Усвідомлює наявність Бога лише душа. Екхарт уявляє таку здатність душі як іскру (scintilla, vьnklein), або основу (grunt) душі, описує її як "фортецю", "єдине". Заглиблення в цю основу душі породжує Слово і ним досягається містичне поєднання з Богом. Виникає прозріння, що царство Боже, яке душа шукає – є вона сама. Проповіді Екхарта наголошують, що важливі не так вчинки людини, як її почуття, думки, порухи серця – суб'єктивація релігійності означає суб'єктивацію моральності.

Прихильник Екхарта проповідник Йоган Таулер продовжує досліджувати містичний спадок свого вчителя. Він підкреслює необхідність зречення від усього зовнішнього задля внутрішньої зосередженості або відходу в "grunt" душі, де досягається стан містичного споглядання. Таулер вчить про три рівні людини: чуттєвий, раціональний і вищий (gemьt). Іноді цей останній рівень виступає як синонім grund душі, але grund – місце вічного перебування Бога, а gemьt – діяльна сила, що пронизує розум і волю, повертає сили душі в основу як місцеперебування Бога. Одвіку людина пов'язана з Богом, і місія її на Землі – повернення до єдності з Божеством.

Генріх Сузо – духовний співець містицизму, пережив містичні видіння, описавши свій містичний досвід як поет. У "Книжці істини", яка є апологією вчення Екхарта, Сузо твердить, що поєднання з Богом вимагає від людини нового народження, яке досягається самозреченням, коли душа перестає усвідомлювати себе окремо від Бога й переживає преображення во Христі. Бог - "Єдиний і Ніщо", досвід споглядання не підлягає опису, а полягає в поєднанні з Богом.

Ідеї німецьких містиків стверджують здатність людської душі власними силами досягти єднання з Богом, наголошують на марності зовнішніх прагнень людини й необхідності звернення в глибинну сутність людської душі, зосереджують увагу на "внутрішньому християнстві".

У підрозділі 3.3. "Візія як джерело філософської рефлексії в епоху Середньовіччя" досліджено візію як явище в історико-філософській ретроспективі. Саме "візія" і постає цікавим, універсальним методом накопичення, узагальнення духовної практики та пізнавальних процесів завдяки двом невід'ємним складовим: 1) - видіння, - як джерело втаємниченого знання (містичне явище); 2) - тлумачення, - як результат або продукт трансформації роботи функції бачення. В основі видіння лежить визначений психосоматичний стан, який породжує у індивіда ілюзію того, що його душа залишає світ природного існування і переміщується в інший простір. При цьому візіонер знаходиться в стані екстазу, каталепсії, трансу чи сну. Тому слід говорити про сновидіння як обов'язкову складову візії. У переважній більшості видіння з'являється під час сну або подібного до нього психічного стану особи, яка переживає візію.

Авторитет