LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичний досвід як антропологічний модус

наукової картини світу.

Далі проводиться аналіз найсучасніших підходів, що переосмислюють концепції людини і навколишнього світу (Д. Бом, Ф. Капра, Ю.І. Кулаков, О.М. Кузін, С.П. Сітько, В.В. Налимов, І.З. Цехмістро) і визначається, що в сучасній філософії нові перспективи дослідження антропологічної природи містичного досвіду пов'язуються з холістичними ідеями, уявленням про людину та світ як матеріально-духовну цілісність. Доводиться, що одним із найперспективніших підходів для дослідження містичного досвіду як антропологічного модусу в межах постнекласичної філософії, яка розвиває ідеї системної цілісності та формує новий тип раціональності, що включає всі способи пізнання дійсності, є синергетичний. Досліджуючи утворення цілісних систем різної природи, синергетика намагається трансцендувати будь-які межі і відкривати нову містику, в основі якої "холізм і еволюційне чудо" (О.М. Князєва). Синергетичний підхід як нелінійний спосіб мислення дозволяє оцінити описаний у культурних текстах різних народів містичний досвід як реальну подію, зумовлену становленням антропологічної цілісності, в якій дух і матерія зливаються.

Аналізується, що в світлі синергетичного бачення антропологічної реальності і нелінійного способу її моделювання містичний досвід християнської містичної практики представляється синергетичним процесом, "самоорганізуючою ієрархією рівнів антропоструктури" (С.С. Хоружий), "богословським ученням про самоорганізацію" (В.І. Аршинов, В.Е. Войцехович). Досягнення найвищих рівнів антропоструктури, які актуалізують появу містичного досвіду, зумовлюється утворенням антропологічної цілісності, де ціле – синтез "хаосу" і "порядку", єдність внутрішнього і зовнішнього, духовного й матеріального, гармонійний взаємозв'язок усіх рівнів антропоструктури, ментального, психічного та фізичного.

На основі проведеного аналізу існуючих підходів щодо дослідження містичного досвіду, зокрема філософсько-антропологічного, релігійно-філософського, психологічного, робиться висновок, що антропологічна природа містичного досвіду виявилася найбільш осмислюваною лише в релігійному контексті, в якому людина розглядається в єдності двох антропологічних природ, історично розділених між наукою та релігією.

Другий розділ дисертації – "Містична практика ісихазму як антропологічна стратегія еволюціонування" - присвячений дослідженню духовної практики ісихазму, вершина якої конституюється містичним досвідом, а також аналізу її антропологічних особливостей і закономірностей досягнення досвідної сфери.

Спочатку розглядаються особливості практики ісихазму як християнської містичної традиції, виділяються її основні періоди розвитку та з'ясовується значення поняття "містичний (ісихастський) досвід". Визначається, що ісихастський досвід, який також відповідає християнським поняттям "обоження", "благодать", "божественне осяяння", означає індивідуальний внутрішній стан людини, який свідомо досягається нею в процесі поступового духовного розвитку та досягнення моральної досконалості, в якому переживається з'єднання всіх її енергій з Божественними (Григорій Палама). Цей досвід не спирається на інтелект, почуття і розмежування. Йому властиве цілісне сприйняття дійсності, що перевершує як раціональне, так і чуттєве пізнання.

Далі аналізуються антропологічні особливості самої практики, її структура і характер. Зазначається, що ісихастська практика є практикою дійсно духовною, оскільки напрямок і характер усіх процесів визначені приматом внутрішнього над зовнішнім, рухом від духовного до фізичного. Практика має цілеспрямований характер і вибудовується як поступовий, але без завершення, процес сходження до вершини трансцендентного світу всієї людини. Її вищі сходинки пов'язуються з антропологічною трансформацією холістичного характеру, формуванням особливої високоморальної свідомості та виходом на принципово новий мета-антропологічний рівень розвитку, який є значно вищим, ніж звичайно людський, і який позначається появою принципово нових антропологічних якостей, зокрема, пізнавальних можливостей людини, її творчих здібностей тощо.

Далі проводиться аналіз антропологічної моделі ісихастської практики обоження та її відмінного від інших систем знання уявлення про сутність людини і принципи її розвитку. Обгрунтовується, що містична традиція, розвиваючи уявлення про енергію як початок буття, розглядає людину як мінливу ієрархічну множину різноманітних енергій, зокрема енергій почуття, думки і тіла, що діють між собою розрізнено, але перебувають у взаємодії (синергії) з енергіями Божественними. За наявності ж певних зусиль людини до духовної досконалості та дії в ній енергій вищих взаємодія власне людських енергій може зростати, досягаючи на вищих сходинках процесу повної єдності. Остання виявляється іманентною за своїми якостями енергіям трансцендентним і утворює з ними як Цілим цілісність іншого порядку, містичну за своїми характеристиками.

Далі увага приділяється аналізу власне антропологічних задач практики, які з'ясовуються на основі ісихастського уявлення про енергійну сутність людини, її дводжерельний характер розвитку та обоження як акт становлення антропологічної цілісності. Зазначається, що найважливішим завданням практикуючого суб'єкта в ісихазмі є формування власної цілісності як гармонійної єдності духовного та фізичного, оскільки розмаїтість думок, бажань, почуттів і цілей зумовлюють деяку внутрішню хаотизованість людини, її складність, роз'єднаність розумового, чуттєвого та фізичного, які не узгоджуються між собою в єдиному, що охоплює їх. Досягнення в практиці ісихазму власної цілісності водночас є початком входження в сферу містичного досвіду та встановлення єдності з Цілим. Такій послідовності процесу відповідає і структура практики, яка складається з аскетики та містики як антропологічного та мета-антропологічного рівнів одного духовного процесу.

На підставі вищесказаного робиться висновок про те, що містична практика ісихазму є еволюційною стратегією самореалізації людини, принципово відмінною від усіх відомих антропологічних стратегій, і являє собою єдиний духовний процес, у якому рух до вищої мети як шлях до Бога збігається з рухом "до самого себе" як внутрішньої єдності та гармонії. Досягнення ж останнього означає утворення такої цілісності, в якій Божественне перебуває у спів-бутті з людським.

Далі в роботі більш детально розглядається антропологічна сутність основних сходинок духовного процесу. Аналізується, що процес сходження до вищої мети в містичній практиці починається з переосмислення життєвих цінностей, визначаючих характер самої мети та спосіб буття людини. Певною мірою ця сходинка означає своєрідне внутрішнє знищення того, що не відповідає духовним цінностям і не співвідноситься з образом Ісуса як ідеальним. У стані нерівноваги відбувається "руйнування" вже утворених мислеформ і образів, які не збігаються з метою практики як сенсом життя.

Наступні сходинки процесу пов'язуються з внутрішньою