LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичні досвід і практика в концепції обоження (історико-філософський аналіз традиції ісихазму)

досвід", "містична практика", "містичний стан"" на підставі дослідження ідей, репрезентованих у працях С.Аверінцева, М.Бердяєва, П.Гуревича М.Еліаде, А.Ішмуратова, С.Капранова, В.Кравченко, Дж.Кріскі, О.Лосєва, Ф.Олмонда, Р.Парріндера, Р.Пулена, Ф.Стааля С.Спенсера, Є.Трубецького, Є.Торчинова, І.Тантлевського, Дж. Фергюсона, О.Чанишева та інших учених і філософів, зазначається, що формування змісту та використання головних понять містичної філософії та містицизму мають власну історико-філософську специфіку. Проблема їх інтерпретації та визначення, незважаючи на значну кількість критико-аналітичних та дослідницьких праць, присвячених цій тематиці, так і залишається чи не найголовнішою перепоною на шляху до отримання достеменних й загальновизнаних наукових результатів. Ці поняття формуються у контексті історичного розвитку мислення та духовних практик людини. Містика і містичний досвід як феномени духовної діяльності людини залучаються до релігійно-філософського дискурсу в ситуації необхідності подолання суперечностей західноєвропейського теологічного мислення.

Проте, аналіз історико-філософського контексту становлення містичних вчень треба доповнити досвідом феноменології та екзістенціальної філософії відносно концептуалізації альтернативних підходів до визначення природи та специфічних рис ірраціональної складової парадигм світогляду та світосприйняття, у відповідності до яких містика та містицизм є формою ментальних можливостей індивіда, які, актуалізуючись у сфері духовно-душевної діяльності, спрямовуються на сприйняття, усвідомлення та відчування світу. Звертаючись до спрямування свідомості, яка конституює таку діяльність, розглядаючи її інтенційність та предмет такої інтенційності, сферу "священного" ми виходимо на рівень феноменологічного дослідження містики та містицизму.

Тим більше, що історія філософії надає підстави стверджувати: містика як напрямок філософського мислення й містичне пізнання протягом тривалого історичного часу були достатньо плідним матеріалом та засобом для розвитку багатьох наукових дисциплін. Що стосується філософського мислення – прикладом тут можуть бути і піфагореїзм, і платонізм, і неоплатонізм, і середньовічна релігійна метафізика, і класичний німецький ідеалізм тощо.

Різноплановість розуміння та інтерпретації зазначених феноменів обумовлюється надтеоретичним, парадигмально-світоглядним, або парадигмально-метафізичним рівнем, на якому функціонує дослідницьке мислення, і де вибудовується відповідна методологія і теоретичні принципи дослідження.

У третьому підрозділі "Проблема вибору методології дослідження містицизму, містичної філософії та її категоріального апарату" здійснено аналіз методів історико-філософської компаративістики, історико-філософського парадигмального, структурного, феноменологічного та інтраверсивного підходів.

Протиставлення містичного і метафізичного, так само як і метод їхнього синтезу у історико-філософській компаративістиці дозволяє виявити гносеологічні та онтологічні особливості містично-духовного досвіду у процесі пізнання та житті людини. Надзвичайно важливим аспектом визначення сенсу категоріальної системи й понять містичної філософії та містицизму є і методологія виокремлення історичної специфіки змісту і значення предмету дослідження, оскільки на відміну від раціоналістичного мислення феномени, породжені поза логічним усвідомленням часто мають історично відмінні значення й сенс.

Зазначено, що методологію історико-філософського порівнювання треба доповнити феноменологічним та інтраверсивним методами аналізу, які дозволяють дослідити містику як певну форму ментальних можливостей індивіда, котрі, актуалізуючись у сфері духовної діяльності, спрямовуються на усвідомлення та відчуття світу, та забезпечують визначення специфіки пізнання сакрального, священного у містиці – як особливого процесу, що здійснюється через внутрішню трансформацію самосвідомості людської істоти в містичній практиці. З'ясовано, що дихотомія священного і мирського, яка конституює онтологію містично-релігійного світорозуміння, дозволяє говорити про духовно-містичний досвід та практику як про феномени, які у відповідності з містичними уявленнями відкривають можливості трансцендування онтологічних форм просторово-часової визначеності людського буття.

Другий розділ"Містична філософія та містицизм як культурно-історичні феномени" присвячено висвітленню історико-філософського та культурно-історичного контексту становлення містичної філософії, представленого в містичних традиціях Давнього Сходу (класична йога, тибетський тантричний буддизм, дзен, даосизм, конфуціанство), античних концепціях піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму та у низці середньовічних містичних вчень.

У першому підрозділі"Передпочатки містичної філософії та містицизму в контексті світової культури" зазначається, що феноменологічний метод дослідження містичного досвіду дозволяє у сфері розвитку свідомості виявити межу, яка відокремлює "концептуалізовану" форму містики, про-містичне і перед-містичне мислення від синкретичної свідомості, яка в період пізньої архаїки об'єднувала містичні та міфологічні мотиви у поетико-метафоричному витлумаченні реальності, а протомістичний тип свідомості "завершується" разом з трансформацією смислів архаїки у смисли постархаїчного ґатунку. Останні і починають орієнтувати людину на особистісне переживання священного як стратегічну лінію розвитку релігійно-містичного досвіду. Остаточне подолання архаїчного типу свідомості й протомістичного мислення пов'язується з філософією неоплатоніків, і, зокрема, Плотіна, який остаточно стверджує, що істинним благом для душі є приналежність людської істоти до Духу. Містика трьох типів: моністична, дуалістична, й ієрархічна, з одного боку, розвиває, а, з іншого – долає структуризацію свідомості, яка культивувалась у її архаїчному типі. Моністичний тип містики, специфічною особливістю якої є відмова визнавати онтологічний статус за матеріальною реальністю, історично виникає й ідейно розвивається в південній та південно-східній Азії в межах релігійних концепцій брахманізму, буддизму та даосизму. Ісихазм має до цих концепцій надзвичайну дотичність, зокрема, до буддистського вчення щодо специфічної енергетичної сутності світу й людської істоти, щодо смислів, що орієнтують на подолання межі між Абсолютом (священним) та узвичаєним існуванням людини, кінцевою метою якого є абсолютна онтологічна гомогенність. Аналогічною до будистських духовних практик є ісихастська містична практика обоження, яка полягала в тому, щоб виробити в свідомості єдину мету, своєрідний устрій почуттів, думок та серця, який би синтезував свідомість і сприяв би досягненню стану "антропологічної цілісності" та самодостатності існування.