LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичні досвід і практика в концепції обоження (історико-філософський аналіз традиції ісихазму)

У другому підрозділі"Специфіка європейської традиції містичної філософії та містицизму" досліджується становлення і розвиток західноєвропейської традиції містичної філософії та її взаємозв'язок з ісихазмом. Унікальний синтез ідей середньовічної схоластики, християнських містиків та античних мислителів, унаочнений текстами Я.Бьоме, Майстера Екхарта, Г.Сузо, І.Таулера та розглядається не тільки як результат кризи раціоналізації християнства, або ж "надбудова" над "онтологічним підґрунтям" містичних ідей давньогрецького і давньоримського світу, але і як специфічне відгалуження в історичному розвитку містичних ідей Сходу в оригінальному європейському поєднанні апофатизму і катафатизму.

Зазначається, що розвиток західноєвропейської філософії середньовіччя мав у своєму підґрунті, перш за все, римо-католицьку теологію, містичні традиції якої поєднувалися з раціоналістичною методологією, яка з часом починає домінувати в схоластиці. Християнський містицизм виокремлюється у відносно самостійний напрямок. Натомість греко-візантійська християнська традиція покладає містику як сутнісний елемент своєї цілісності, за для якої вирішального значення набуває прагнення безпосереднього споглядання Божественного в інтуїтивному містичному акті одкровення. Західноєвропейська, римо-католицька лінія розвитку середньовічного богослов'я, прямуючи до створення раціоналізованої теології, історично сприяла розвиткові містичних учень як певної опозиції схоластиці. Містика поступово почала набувати позацерковного, індивідуалістичного характеру, при цьому містичні мотиви зосереджуються в працях та ідеях окремих представників східноєвропейського богослів'я. Отже, православна містична традиція, що підтверджується і М.Бердяєвим, знаходиться набагато ближче до традиції німецької містики XIV століття, аніж ідеї латинської католицької містики. Відомий містик Екхарт, саме через ствердження у своїй філософській системі понять "Не-буття" та "Ніщо" в якості означників "виходу" онтологічного мислення за межі буття, через конституювання заперечення засобу наближення до більш цілісного відтворення сутності Божественного, солідаризується з апофатизмом греко-візантійської містичної традиції, і, зокрема, ідеями Діонісія Ареопагіта, християнським неоплатонізмом, Максимом Сповідником, Григорієм Паламою та іншими адептами ісихазму.

У третьому підрозділі"Ісихазм як православна східна гілка містичної філософії християнства. Поняття обоження" доводиться, що ісихазм є втіленням християнської містичної ідеї обоження. Ісихастська містично-духовна практика постає як дворівнева структура духовного сходження індивіда до його цілісності. Аскетика і містика є складовими одного процесу, пов'язаного з різними рівнями організації ієрархічних смислових систем, які характеризують відношення людини до Бога, природи до трансцендентного світу.

Відзначається низка концептуальних аналогій між ісихастською містикою та містикою періоду першохристиянського чернецтва IV століття, з містичними ідеями неоплатонізму, гностицизму, маніхейства та давньогрецької культури. Екзегетичний метод інтерпретації Св. Письма, який був призначений для усвідомлення та інтерпретації різних смислів Св. Письма й використовувався Климентом Олександрійським, Ериугеною, Дидимом Сліпцем, порівнюється з містагогією як методологічним компендіумом Максима Сповідника та Григорія Палами. З'ясовано, що в ісихазмі концептуалізовано досвід месаліанства, маркіонітства та інших єретичних різновидів молитовної практики, які, свого часу, формувалися на теренах Афона та Фесалонікії, проте його філософсько-релігійну сутність слід вбачати не стільки у молитовній практиці, скільки у пошуках співвіднесеності між особистісним містичним одкровенням та існуванням світу. Дисертантом з'ясовується, що основою ісихастської антропологічної концепції виступає онтологічний принцип необхідності обоження, який є стрижневим елементом в аксіологічній системі ісихазму, зорієнтованої на пошуки своєрідного синтезу світорозуміння індивіда та світоглядної системи соціуму в цілому.

В результаті аналізу містичного дискурсу ісихастів виявлено, що поняття обоження постає в ньому як "просвітництво серця". Воно є осередком не тільки свідомості, але й несвідомого, не тільки душі, але й духу, не тільки духу, але й тіла, не тільки зрозумілого, але й незбагненого. Пізнання за допомогою серця визначається в ісихазмі як "розумне бачення", "розумне діяння". А найважливішим моментом цього "діяння" і вважалося "введення розуму в серце", оскільки сутність і зміст ісихії інтерпретувалися в якості таємничої і надраціональної праці з перебудови душі в "стан відкритості", тобто, готовності до сприйняття благодаті.

Розділ третій "Роль духовно-містичного досвіду та містичної практики в ісихастській традиції" складається з трьох підрозділів, в яких дисертантом досліджено концептуальні засади, функціональні особливості та антропологічні і світоглядні аспекти містичного досвіду та практики як визначальних чинників становлення ісихастського вчення про обоження людської істоти.

У першому підрозділі "Специфіка формування концептуальних основ і зміст богословського вчення Григорія Палами. Містичний досвід в інтерпретації та переосмисленні релігійних догматів" доводиться, що один з найвідоміших представників ісихазму Григорій Палама заради догматичного підтвердження "живого досвіду віри", концептуалізує абсолютно містичне за своєю сутністю вчення про "нетварне Світло Перетворення Христового" – Фаворське світло, – феномен якого є суто містичний. Стверджуючи, що людська істота здатна "доторкнутися" до Божественного світла, й набути відчуття моменту "надприродного богоявлення", Григорій Палама пише про "містичні осяяння", за допомогою яких людська істота утаємничено "поєднується з Богом", отримує понадприродні й невимовні споглядання, причому не як здобувач сенсу священних символів, не як дослідник Святого Письма, а як істота, "прикрашена творчою красою й осяяна Божественним світлом". Тому первовихідні, аксіоматичні поняття, у відповідності до вчення Діонісія Ареопагіта, ісихаст Палама відносить до понять, сутність яких є, на його думку, "недовисловлюваною й несхоплюваною", тобто, – містичною. Відповідно й способом їх пізнання проголошує спосіб містичного осяяння, або ж містичного видіння. За їхньою допомогою, на думку Палами, людина набуває здатність бачити як розкриваються речі: "сутнісні, майбутні, ті, що ми їх відчуваємо, осягаємо розумом, матеріальні й нематеріальні, випадкові, й кожного разу це відбувається по-різному; причому все розкривається у відповідності до сили зору й у відповідності до сенсу та призначення речей". Містичний стан інтерпретувався ісихастами як стан, у якому людська істота окрім певного морального очищення неначе