LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Містичні досвід і практика в концепції обоження (історико-філософський аналіз традиції ісихазму)

перевищує себе саму, залишаючи поза своїми думками та сприйняттям усе те, що відноситься до світу почуттєвого, повсякденного, "тварного". Саме такий стан психологічної, моральної, духовної й фізичної кондиції індивіда і отримав у їх ученні назву "безмовності" чи "ісихії". Безумовно, розподіл містичної практики у цій дисертаційній праці на практику пізнавальної, або ж пізнавально-богословської діяльності та містичну практику як практику молитовнофізичної трансформації індивідом власного психоемоційного та духовного стану є прийомом суто теоретичним, умовним.

У змісті аскетичної практики ісихазму можна виокремити низку аспектів, своєрідних "елементів", або ж етапів шляху людської істоти до "обоження". Зокрема, відіграють визначну роль - етап "очищення серця" як осередку духовного, релігійного життя людини; "сполучення" розуму і серця, тобто - "зведення" розуму в серце; етап особливої концентрації уваги, "тверезіння свідомості"; елемент безупинної молитви, як звернення до "прикликання Імені Божого", як реально-містичного феномену, що здатний підвищити сили людської істоти; й, нарешті, етап самого "явлення подвижнику нетварного Фаворського світла" як найвищого ступеня Богопізнання.

Містичні мотиви, містичний досвід є тією сферою, в якій формуються і з якої випливають усі пояснення раціонально незрозумілого явища Божественного світла, яке проголошується "джерелом заповітного й не пояснюваного знання божественних таємниць", трансцендентним як для розуму людини, так і для чуттєвого сприйняття, яке розкриває християнам таїну благодаті.

У другому підрозділі "Містичний досвід та обоження в антропологічних і світоглядних вимірах ісихазму" досліджується застосування містичного досвіду у розбудові ісихастської антропологічної концепції, в якій поняття містичного означує специфічну реальність, через яку індивіду, що існує у світі профанного, відкривається можливість пізнання сакрального існування Бога. Згідно з концепцією ісихазму кожна людина впродовж свого життя була повинна, а, скоріше, покликана усвідомити реальний стан свого існування - сприйняти та навчитись відрізняти три його складові: тіло, душу й дух, спізнати властиві кожній з них рівні існування й сили, дослідити себе як поле боротьби Всесвітнього Добра та зла, побачити свою найглибшу природу в своєму серці і зробити свій Вибір - всі свої думки, дії та сили спрямувати на одухотворення, або ж обоження тіла. Тому тіло людини, в інтерпретаціях Григорія Палами, може бути і тілом плотським, і тілом душевним, і тілом духовним. Вибір кожного складається в добровільнім прилученні до Тіла Христового - нового утворення, результату земного існування усіх людей, своєрідної Божої таємної цілі відносно людей та суспільства.

Дисертант з'ясовує, що ісихастська практика, спрямована на внутрішню гармонізацію людської особистості, через узгодження діяльності серця, тіла та розуму, засобами осягнення містичного досвіду, акцентує позитивний зміст поняття містичного в антропологічних та світоглядних вимірах буття людини.

Стверджується, що ісихастські ідеї богоподібності та обоження людини постають на тлі історико-філософського контексту, сформованого на основі античної ідеї про співвідношення макро- та мікрокосму, християнської традиції дихотомічного розподілу на божественне і тварне життя, ідеї про трихотомізм та чотирьохвимірність складу людської істоти. Через інтерпретацію сутності взаємодії серця, розуму, душі та духу в людині історично сформувалася специфіка ісихазму як містичної гілки православного християнства, концептуально окреслювалися його головні світоглядні принципи, формувалося філософсько-богословське теоретичне підґрунтя для розвитку майбутньої, вітчизняної версії "філософії серця".

У третьому підрозділі "Містично-духовна практика та обоження в процесах здобування антропологічної цілісності" акцент історико-філософського аналізу переноситься на дослідження структурних особливостей ісихастської містично-духовної практики, яка складається з елементів пізнавальної діяльності, пов'язаної з вивченням священних текстів, та діяльності містичної, націленої на молитовно-психофізологічну трансформацію індивідом власного стану.

Досліджено розроблений у межах ісихазму підхід до подолання суперечностей у дихотомії священного та профанного, який полягає в утвердженні сфери містичного в якості виміру маніфестації священного у світі профанного. Автором дисертаційного дослідження встановлюється, що поєднання містичного досвіду з ідеєю обоження призводить до формування специфічної світоглядної позиції, згідно з якою Божественне є принципово відкритим для людського пізнання саме через переживання містичного.Загалом в ісихазмі містичний досвід є також і досвідом релігійного, теологічного і богословського мислення, досвідом містичного філософствування, або ж містичної філософії, який з результатами індивідуальної самоорганізації життєдіяльності подвижника, та перенесення ним певних антропологічних змін має відношення тільки з огляду на можливо індивідуальний характер суб'єктів процесу самого мислення.

Антропологічні погляди ісихастів можна умовно розділити на три основні теми: вчення про людину, її "склад", її богоподібність й призначення. Зміст цих складових стає зрозумілим у світлі ісихастського релігійно-філософського вчення про сутність, енергії та поставу, яке пояснює тогочасні греко-візантійські уявлення про "божественне" та "внутрішнє" (душевне) життя та духовну природу людської істоти.

Тема богоподібності розкривається в ісихазмі через розрізнення образу і подоби. Загалом, розрізнення образу та подоби – це патристична традиція, що своїми джерелом має ідеї св. Іринея Ліонського, Климента Олександрійського, Еріугена, Максима Подвижника, св. Григорія Низьського та інших діячів православної церкви. Гідність власного образу людська істота набуває ще за свого першого творіння, натомість досконалість подоби – наприкінці земного існування. Людина сама повинна здобути її завдяки гідній праці наслідування Божих заповідей, оскільки можливість цієї досконалості надається їй спочатку через гідність образу, а досконалість подоби вона повинна "отримати" згодом завдяки належному виконанню своїх обов'язків.

Однією з важливих ідей ісихастів, є ідея про те, що саме володіння "земним тілом", підносить людину на більш високий рівень розвитку. Коли людина звертається до свого внутрішнього світу, вона повинна намагатися привести до стану ісихії лише ті почуття, які підпадають під негативний вплив зовнішніх чинників, натомість ті, що сприяють позитивним станам душі, людина повинна залишити такими, якими вони є.

Визначено, що онтологічною основою ісихастської антропології є ідея про "необхідність обоження людини", яке реалізується через стадіальне осягнення ієрархізованої