LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

він не уник платонівських ухилів (ідея "логосів").

Пізньоантичні філософи розглядали земне життя як тимчасове, як випробування для душі, ув'язненої в тілі. В основі їх поглядів з цього питання лежать близькі до християнських ідеї падіння і гріховності, які під впливом Плотіна обгрунтовують Ориген та каппадокійці. Через гріхопадіння здійснилося зло, душа віддалилася від Бога, вважали отці. При цьому неоплатонічний погляд на природу і склад людської душі став найважливішою передумовою психічної антропології в патристиці. Саме під впливом Плотіна богослови розмежовують вищу й нижчу душу, пристрасті, вважаючи, що останні шкодять діяльності розуму.

Суттєвий внесок у християнську антропологію роблять під впливом неоплатонізму Немесій Емеський (неоплатонічне розуміння пристрастей і апатії), Ісаак Сірін (антагонізм душі й тіла). А філософствуючий Ориген навіть розвиває відкинуті церквою ідеї анамнесису і метемпсіхозу. Тому ідея відплати після смерті розвивається в неоплатонізмі й християнстві, хоча вона й по-різному усвідомлювалася.

Третій параграф – "Соматична антропологія" – розглядає проблему святоотцівського тлумачення тілесної природи людини. Обгрунтовується думка, що всі ключові положення "соматичної" антропології в східній патристиці несуть на собі відчутні сліди впливу пізньоантичної (насамперед неоплатонічної) традиції.

Вже у вченні Оригена про тричасний склад людини (дух, душа, тіло) простежуються неоплатонічні ідеї. У своєму трактаті "Про природу людини" широке знайомство з неоплатонічною філософією виявляє Немесій Емеський, який бере з філософії все те, що знаходить згідним з християнством. Великий потяг до неоплатонічних ухилів Оригена виявляє Григорій Ніський, серцевину філософії якого складає антропологія.

Зазначається, що ключовими для патристичної антропології були ідеї створення людини Богом, що символізувало примат духу над матерією, гріхопадіння, що було зумовлене нерозумним вибором людини, відпадання останньої від божественної благодаті і входження в зло, а також спокутування тіла як умови для обоження тощо. Особливо великий внесок у патристичну антропологію роблять "Ареопагітики", в яких христологія поєднується з пантеїстичним світоглядом Прокла. Що ж стосується посмертної долі людини, то, зачіпаючи її, Григорій Ніський та Немесій Емеський розмірковують над неоплатонічним вченням про "якості".

Увага до неоплатонізму посилюється серед різних течій у християнстві в період дискусій богословів з несторіанами, монофізитами та монофелітами, які з різних боків протягували в християнство неоплатонічну форму. Цікаво, що в своїх зусиллях, спрямованих на офілософствування християнства, отці використовували навіть платонівські алегорії ("ліра", "шкіряний одяг", "лабіринт", "печера" тощо). При цьому і язичники, і християни погоджувались, що задля успішного осягнення істини необхідно звільнити душу від тіла, очистити її від чуттєвого. Вважалося, що це можливе за умови повернення душі до Бога, пізнання його нею.

У п'ятому розділі – "Вплив неоплатонічної містики на святоотцівське вчення про богопізнання" – досліджується теорія пізнання в східній патристиці та значення неоплатонічної філософії для її розробки. Підкреслюється, що сама філософсько-християнська гносеологія зводиться до богопізнання, подібно тому, як кінцеву мету життя людини філософи і богослови вбачали у відновленні втраченої нею єдності з Богом, у поверненні душі до нього і злитті з ним. Проте задля досягнення цієї мети душа має пройти складний і тернистий шлях ("шлях угору").

Перший параграф – "Катафатичний метод" – аналізує той спосіб богопізнання, який грунтується на піднесенні (співставленні, аналогії) з Богом усіх визначень, які прикладаються до творіння. При цьому простежуються обгрунтовані отцями два способи самовідкриття (одкровення) Бога в творінні і промислі: а/ природне; б/ надприродне. З'ясовується, що саме з аналізу його творіння (світу і людини) можуть бути визначені існування і деякі прояви (енергії, дії) божественного (благість, єдність, любов, одиничність, простота тощо). Підкреслюється, що водночас отці поділяли тезу Плотіна про недоступність сутності (природи) Бога.

Таку думку підхоплює вже Ориген, але особливо грунтовно її обстежує Псевдо-Діонісій, який розрізняє в Богові "єднання" (єдину сутність) і "розділення" (численні енергії, сили), що "виливаються" ("випромінюються") з сутності і деяким чином розкривають образ Бога. Тобто, це лише два способи буття Бога. Коли отці говорили, що "є" Бог, вони говорили про його енергії, коли ж говорили, що він "не є" – наближалися до сутності. Слідом за неоплатоніками вони зазначали, що Бог сходить до людини у своїх енергіях, які його з'являють, людина ж підноситься до нього в "з'єднаннях", у яких він є непізнаваним.

Катафатичне богослов'я, на думку східних отців, включає відкриття Бога через схожі образи, ідеї, логоси, імена та інші позитивні предмети і явища матеріального світу, завдяки яким темне стає зримим. Зокрема, Григорій Ніський в полеміці з Євномієм розвиває на основі неоплатонізму ціле вчення про Імена Божі як аналогії, взяті з тварного світу. Цілком умовні, вони розкривають потенції Бога, залишаючи неіменованою його природу (сутність, Єство). Неоплатонічна концепція позитивних імен поглиблена Псевдо-Діонісієм, який підкреслював, що східці позитивного богослов'я забезпечують лише передпізнання Бога. Більш ефективним є шлях заперечення в Богові невластивих йому функцій.

Другий параграф – "Апофатичний метод" – має на меті розкриття обгрунтованого отцями прагнення людини збагнути й описати Бога через різке протиставлення його світу, тобто через заперечення в Богові визначень, належних творінню. Показується, що оскільки апофатична теологія забезпечує умови для переходу до рівня надзнання, вона неминуче постає перед думкою, яка підноситься до Бога. А філософським змістом апофатика наповнюється в неоплатонізмі.

Виходячи з думки про неможливість пізнання Бога шляхом логічного мислення, отці розглядали негативне богослов'я як засіб, що передує містичному з'єднанню з ним. Черпаючи цю ідею в філософії, отці ніби вливають щедру неоплатонічну кров у вени християнського богослов'я. І хоча при цьому замість знеособленого Божества розумілася особиста присутність Бога, апофатичний метод лікополітанця запозичували Ориген і Євсевій Кесарійський, Афанасій Александрійський і Євагрій Понтійський, інші.

Ще активніше до неоплатонізму апелюють каппадокійці, які в рамках апофатики розвивають ідеї незбагненності Бога за сутністю, недоступності його визначенню, безначальності, безтілесності, невидимості, невідчутності, ненароджуваності тощо, відстоючи їх у полеміці з аріанами і євноміанами, несторіанами і монофізитами. Класичного вигляду негативна теологія набула в "Корпусі Ареопагітик". Переносячи в патристику методику, розроблену Плотіном, Діонісій доводить перевагу апофатичної теології над катафатичною і висуває цілий набір заперечень атрибутів Бога. Виділяється думка Діонісія про необхідність відкинення всього, що нижче за Бога, задля наближення до невідомого в мороці повного незнання.

В дисертації наголошується, що підготовчими засобами до надчуттєвого і надрозумного єднання з Богом Діонісій розглядав знаково-символічну природу