LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

несхожих образів, які впливали на підсвідому область психіки. І як у катафатичному богослов'ї образи пов'язані з іменами божими, так у апофатиці – з його безіменністю. На цій підставі всі міркування про Бога оголошуються гіпотетичними.

Отже, заснована на принципі антиномізму, система позначень у Діонісія вела до висновку, що Бог не є ніяке "що", він є "ніщо". Правда, хоча містичне богослов'я і мало об'єктом Бога непізнаваного, це не означало агностицизму. Керуючись неоплатонічною методологією, отці спрямовували пізнання на той шлях, який передбачав обоження.

Третій параграф – "Шлях до обоження" – подає панораму містичного руху душі в напрямку до богоуподібнення і єднання з Богом. Залишаючись незбагненним для людського розуму (раціонального пізнання), Бог "відчувається" в процесі таємничого "дотикання" до нього, в інтуїтивному (містичному) його осягненні. Відзначається, що головна тенденція містичного досвіду полягає в тяжінні людського духу до безпосереднього спілкування і єднання з Богом, який створює об'єктивні умови для єдності, тоді як суб'єктивний бік цього єднання і є шляхом до обоження.

Дослідження виділяє три головні напрямки містичного досвіду в східній патристиці: а/ абстрактно-спекулятивний (Климент Александрійський, Діонісій Ареопагіт); б/ морально-практичний (Ориген, Макарій Великий та інші єгипетські подвижники); в/ етико-гносеологічний (каппадокійці, Ісаак Сірін, Максим Сповідник). У першому увага акцентується на діалектико-логічному рухові знання, кінцевою метою (апофеозом) якого є досягнення в "розумовому" екстазі Бога. Другий основою містичного життя передбачав почуття любові до Бога і вбачав у "чуттєвому" екстазі полум'яне її виявлення. Нарешті, третій напрямок поєднує і поступово примирює гносис і любов. Водночас зазначається. що цей досвід завжди має спільні риси. Оскільки призначенням земного життя християни, як і неоплатоніки, вважали спокутування гріха. Єдиний засіб цього спасіння, з одного боку, вбачався в умертвлінні тіла через утримання і подвижництво, а з другого, в піднесенні самої душі до Єдиного, через споглядання і захоплення, заради найтіснішого єднання з ним. Це дало можливість святоотцівській теології запозичити в неоплатонізмі навіть основні етапи містичного повернення душі до Бога (катарсис, фотісмос, феорія чи телейосис). Вони увінчувалися проникненням у таємницю божественного життя, яке здійснювалось через екстаз (зречення свого "я", своєї індивідуальності, розчинення споглядаючого в тому, що споглядається).

На шляху до спокути душа має пройти процес очищення від чуттєвих пристрастей, тобто позбутися впливу тіла. Вже платоніки пропагували презирство до тіла, байдужість до життя і всіх зовнішніх благ, найрізноманітніші поміркованості. Надалі і Плотін, і отці вважали, що самовдосконалення досягається шляхом аскези і виховання доброчесностей. Звільнившись від тварного, душа прилучається до нетварного. Далі йде звільнення ума шляхом його просвітлення гносисом, тобто світлом божественних істин. Засобами спрощення ума є смиренномудрість, молитва, споглядання небесної Краси, захоплення Любов'ю тощо. В східній патристиці, як і в платонізмі, ці енергії випромінюються в ієрархію, через яку і відкривається Бог. Підкреслюється, що провідною ідеєю східної патристики стала обгрунтована неоплатоніками ідея піднесення людини до архетипу й істини за допомогою образа. Ще значнішим є вплив Плотіна на святоотцівські міркування про Любов як гносеологічний принцип, що є виразом прагнення душі до богоуподібнення.

Обгрунтовується думка, що роздуми отців про природу богопізнання є християнізованою адаптацією ідей Прокла. Співзвучний ранньохристиянським уявленням, голос релігійно налаштованої душі, який звучить в "Еннеадах", знайшов немало відгуків у патристичній літературі. Зокрема, неоплатонічні міркування були ніби компендіумом, з яким отці церкви узгоджували свої судження стосовно молитви, вважаючи, що в стані молитовного екстазу людині відкривається реальність майбутнього життя.

Східні отці поділяли думку Плотіна, що, оскільки третій етап богоуподібнення (феорія) не піддається раціональному осмисленню, процес пізнання слід перевести у сферу надчуттєвого і надрозумного досвіду. При цьому вважалося, що незбагненне єднання з Богом можливе тоді, коли світло одночасно є і темрявою. На цих висотах абстракції ум завмирає в таємничій безмовності і починає безпосередньо осягати Божество. Тут під впливом неоплатонічної теософії патристична гносеологія неминуче приходить до свого логічного завершення: вище знання досягається за допомогою відмови від будь-якого знання, а ствердження здійснюється через заперечення.

Богоуподібнення і єднання з Богом забезпечують обоження, котре відбувається в стані надрозумного екстазу, вчення про який отці в деталях запозичили у Плотіна. Опис у них екстатичних станів копіює неоплатонічні уявлення. При цьому, наголошуючи на безкінечності процесу обоження, який продовжується в потойбічному житті, отці розуміли "небесну" мандрівку душі як мандрівку "внутрішню". Тому в руслі неоплатонічного вчення про майбутню участь душі вони і смерть розглядали як благо, початок вічного життя, з яким пов'язувалося вчення про апокатастасис (Ориген, Григорій Ніський) тощо.

В дисертації наголошується, що близькість релігійного пафосу неоплатонізму поглядам християнських містиків (при наявних відмінностях у змісті вчень) зумовили поступове зближення позицій язичницьких філософів і християнських богословів. Основними пунктами їх пересікання стали вчення про влаштування Всесвіту, божественний промисел, еманацію, надчуттєвий і чуттєвий світ, безсмертя душі, відплату в потойбічному світі, богопізнання тощо. Причому, мала місце не просто адаптація античної філософії до християнського середовища, а її переробка (християнізація), здійснювана зусиллями отців церкви. Стародавня мудрість в особі неоплатонізму була полонена християнством і тим завершила свою історичну місію. Саме в такому вигляді християнство було пронесене по планеті.

У висновках підводяться підсумки дослідження, окреслюються перспективи подальшої наукової розробки зазначеної проблатики, пропонуються практичні рекомендації, даються відповідні оцінки.

На основі аналізу процесу взаємодії неоплатонізму й східної патристики встановлено, що саме завдяки освоєнню основних принципів, ідей і методів пізньоантичного синтезу отці церкви змогли підняти богослов'я до рівня стрункої, філософськи аргументованої системи. Це освоєння стало можливим, тому що неоплатонічна філософія, як закономірний підсумок багатовікового античного філософствування, сакралізувалася і впритул наблизилася до догматики монотеїстичної релігії. Показується, що неоплатоніків та отців церкви поєднувала схожість головних положень їх вчень, переконаність у тому, що вищою метою життя є повернення людини до Бога, злиття і перебування з ним.

Доведено, що домінуючою рисою перехідного періоду від античності до середньовіччя була не конфронтація "антагоністичних" релігії і філософії, а їх поступовий рух в напрямку до діалогу. Констатується, що свідченням зближення неоплатонізму й християнства стали процеси теологізування пізньоантичної думки і офілософствування релігії одкровення, що спричинили до формування християнізованого неоплатонізму. На