LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

патристиці простежуються тотожні варіанти розвитку Універсума, що підтверджується схожістю неоплатонічної тріади (Єдине-Ум-Душа) і християнської Трійці (Отець-Син-Дух), яким підлягають інші духовні істоти (демони в платонізмі і ангели в християнстві). І хоча ця тотожність не є абсолютною, оскільки християнство залишається теїзмом, а неоплатонізм не пориває з пантеїзмом, здійснювана в пізньоантичній філософії деміфологізація та дезантропоморфізація Бога звільняла його від земних властивостей. Надалі, будуючи співзвучні християнським поглядам концепції "перебування" Бога-в-собі, "сходження" духовного до матеріального та "піднесення" душі до Першоєдиного, неоплатоніки відкривали отцям церкви шлях до філософського обгрунтування релігії одкровення. Але, надавши античному політеїзму засоби систематизації та реформування його положень, неоплатонізм поступився християнству, яке хоч і апелювало до його теоретичного потенціалу, проте змогло краще задовільнити релігійні потреби мас;

- виходячи в своїх основоположних концепціях із віри в абсолютну реальність (перебування) Понадсущого як первинної основи буття, блага, любові і краси, неоплатоніки й отці церкви по-суті не розходилися в своїх ціннісних засадах. Тому, незважаючи на відмінності в догматичній частині їх систем (онтології, логології, пневматології), відображена в ранньохристиянській філософії ідея особистісного Логоса (Бога-Сина) давала змогу не тільки легко вивести з Першоєдиного всі види буття, яке за неоплатонічною схемою розгортається від вищого до нижчого, але й переробити субординаціонізм в координаціонізм, а пантеїзм – в теїзм, що закладало основи неоплатонічної традиції в філософії патристики;

- протиставлення небесного й земного, горішнього і долішнього приводило язичницьких філософів і християнських богословів до розуміння світу як результату "сходження" духовного до матеріального і сприйняття останнього як блідої копії ідеального. Опираючись на принципи неоплатонічної космології й антропології, отці церкви надавали смислу посейбічному існуванню як процесу гармонізації всіх видів буття, що передбачало їх кінцеву єдність. І хоча, виходячи з позицій соматології та психології, теоретики обох систем розглядали людину як істоту, в котрій душа через гріхопадіння виявилася ув'язненою в тенетах плоті, все ж вони вбачали земне покликання людини в очищенні безсмертної душі, в невпинному спрямуванні її до спорідненого надприродного начала;

- вважаючи, що обоження як результат "піднесення", зворотного руху душі до своєї первісної єдності, можливе лише завдяки богопізнанню, неоплатоніки заклали основи розвинутого згодом у східній патристиці катафатичного й апофатичного богослов'я. Допускаючи при цьому можливість осягнення лише зовнішніх проявів (енергій) Божества, а не його незбагненної сутності (природи), філософи й богослови надалі апелювали до містичного досвіду, що передбачав тотожні етапи самовдосконалення, просвітлення і злиття душі з Богом, яке відбувається в любові як екстатичному моменті богопізнання. Оскільки цей процес передбачав вихід у безкінечність, відшукання Бога в самому собі, і неоплатоніки, і отці церкви усвідомлювали його як постійний і невпинний потяг душі до повноти буття в трансцендентному.

Проведене дослідження сприяло введенню в науковий обіг вітчизняних та іноземних релігійно-філософських джерел, які досі не були предметом грунтовного релігієзнавчого аналізу і знайомство з якими, на думку автора, активізує зусилля науковців, спрямовані на всебічне вивчення витоків і перспектив розвитку нашої духовності.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що проведене дослідження дає змогу відтворити цілісність органічного культурно-філософського зв'язку античності і середньовіччя на зламі складної і суперечливої перехідної епохи, осмислити значення неоплатонічної спадщини для духовного життя наступних поколінь. Узагальнення і найважливіші положення дослідження розширюють методологічну базу для подальших релігієзнавчих та історико-філософських пошуків у царині взаємозв'язку культур і релігій різних народів, особливо в контексті формування ранньохристиянського богослов'я, основні концептуальні положення якого було розроблено під впливом пізньоантичної філософії в літературі східної патристики.

Висновки дисертаційного дослідження сприятимуть усуненню наявних в наукових працях недалекого минулого перекосів і однобічних поглядів на статус християнства, допоможуть осмислити його як багату духовну реальність. Тому проведений аналіз, з одного боку, дає змогу заповнити той вакуум, який утворився в галузі релігієзнавства щодо малодосліджених питань взаємовпливу неоплатонізму і християнства, а з іншого, виступає основою для подолання ідеологічної заангажованості при відтворенні цілісної історії раннього християнства, його ставлення до античного пласту філософської культури.

Теоретична значимість дослідження полягає і в тому, що її результати будуть сприяти поглибленню наукових уявлень про особливості підходу християнських богословів до культурної спадщини минулого, роблять аналіз православного вчення більш предметним і аргументованим, що дає змогу визначити шляхи більш активного використання цієї спадщини з метою забезпечення духовних потреб нашого народу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення можуть сприяти аналізу процесів, які відбуваються в християнстві, допомогти виявити і усвідомити деякі причини внутрішньої кризи у вітчизняному православ'ї, котра зумовлює необхідність більш активного звернення до тих його духовних джерел, що закладалися при відчутному впливові неоплатонічної традиції. Тому до висновків дисертації можуть вдатися богослови й священнослужителі в своїй діяльності, спрямованій на подолання духовних негараздів у суспільстві. Водночас висновки дисертації можуть сприяти поглибленому розумінню необхідності взаємодії церковних і світських організацій з метою творчого застосування духовного потенціалу християнства за умов культурно-національного відродження в Україні. Їх можна також використати при викладанні вузівських курсів релігієзнавства і культурології, у освітянській роботі.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на 35 наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема: міжнародних наукових конференціях "Духовна діяльність і її специфіка" (Запоріжжя, 1993), "Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу" (Тернопіль, 1995), "Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення" (Київ, 1993), "Культурні парадигми перехідних епох: спадкоємність і новизна" (Одеса, 1996); I-II Всеукраїнських конгресах філософів (Київ, 1991, 1995); всеукраїнських конференціях "Українознавство і гуманізація освіти" (Дніпропетровськ, 1993), "Дух, душа, людина: витоки і пошуки" (Суми, 1993), "Людина: дух, душа, тіло" (Суми, 1996), "Відродження України: проблеми і перспективи" (Кіровоград, 1993), "Діалог культур і духовний розвиток людини" (Київ, 1995), наукових конференціях "Українське православ'я: особливості, історія, сучасність" (Київ, 1992), "Українська національна ідея і церква" (Київ, 1993), "Релігія і церква в духовному і суспільно-політичному відродженні України" (Київ, 1993);