LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

теоретичному семінарі "Світогляд і наукове пізнання" (Переяслав-Хмельницький, 1991); людинознавчих філософських читаннях (Дрогобич, 1991, 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997); сковородинівських читаннях (Харків, 1994); круглому столі "Історія релігій в Україні" (Київ, 1995) та інших.

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри релігієзнавства Київського університету імені Тараса Шевченка.

Впровадження результатів дослідження здійснювалося в формі наукових публікацій автора – індивідуальній монографії "Неоплатонізм і християнство" (13,02 др.ар.), в 14 статтях, видрукуваних у журналах і наукових збірках, публікаціях у "Релігієзнавчому словнику" тощо. Матеріали дослідження були використані автором при розробці курсів "Релігієзнавства" та "Української і зарубіжної культури", при підготовці робочої "Програми курсу "Історія світової і вітчизняної культури" (Суми, 1993; 2,5 др. ар.), планів семінарських занять з даного курсу (Суми, 1991; 1 др. ар.). Основні ідеї дисертації знайшли втілення при читанні лекцій для студентів Київського університету імені Т. Шевченка і Сумського педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка. Окремі положення дослідження були викладені в засобах масової інформації (публікаціях в газетах, виступах на радіо і телебаченні), на науково-практичних конференціях, що проводилися по лінії громадських організацій.

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Вони зумовили звернення у першому розділі до проблеми відображення в науковій літературі взаємовідносин неоплатонізму і східної патристики. У другому розділі аналізується процес зародження і розвитку ідеї єдиного Бога в давньогрецькій філософській думці перехідної епохи від античності до середньовіччя, насамперед в неоплатонічному синтезі, на який у своїх теоретичних розробках опиралися представники східної патристики. Надалі, в IІІ-V розділах через порівняльний аналіз процесу розвитку Універсума в платонізмі і християнстві розкривається вплив неоплатонізму на ранньохристиянську філософію. Так, у третьому розділі цей вплив простежується стосовно онтології (саморозвиток вищого буття-в-собі), в четвертому – щодо космології і антропології (сходження надчуттєвого в чуттєвий світ), і в останньому, п'ятому, – по відношенню до гносеології (повернення духовного начала до своєї первісної єдності).

Таким чином, дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


У вступі дисертації обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюється мета та основні завдання дослідження, вказується на теоретико-методологічну основу роботи, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну значимість дослідження, показано апробацію його основних положень, обгрунтовано структуру праці.

У першому розділі дисертації – "Проблема зв'язку неоплатонізму і східної патристики в контексті її висвітлення в науковій літературі" – розкривається ступінь розробленості даної проблематики в релігієзнавстві й історії філософії. Зазначається, що багатогранність проблеми зумовила і багатоаспектність її аналізу, звернення до нього представників різних галузей науки.

Вже ранньохристиянські богослови (представники Александрійської, Антіохійської, Каппадокійської шкіл, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, інші) відображали в своїх концепціях головні риси неоплатонічної філософії. В той же час у дисертації підкреслюється, що для цього підходу найчастіше були властиві суб'єктивізм і тенденційність. Загострені суперечності епохи, напружена боротьба з єресями та язичницькими віруваннями не дали змоги отцям церкви адекватно оцінити вплив елліністичної думки на розвиток християнської філософії, а водночас, – і визначити значимість власних зусилль, завдяки яким духовні надбання античності стали здобутком наступних епох.

В подальшому значного поширення набувають переклади пам'яток античної і святоотцівської спадщини, спроби коментування наявної в них неоплатонічної традиції. Суттєвий поштовх процесу освоєння неоплатонізму був наданий дискусією номіналістів і реалістів щодо природи загальних понять, приводом для якої стало висловлювання неоплатоніка Порфирія. У Візантії ж до неоплатонічної спадщини апелювали як під час ісихастських суперечок ХІV ст., так і в позацерковних колах (Пселл, Італ, Пліфон).

Набувши закінченого вигляду в Візантії, вчення східних отців перейшло на Русь-Україну невдовзі після її хрещення. У Придніпров'ї починають копіюватись пронизані ідеями неоплатонізму південно-слов'янські переклади ранньохристиянських авторів, створюються збірники-зведення античної і святоотцівської думки. Велику роль у прилученні Української церкви до філософських ідей неоплатонізму відіграли болгарські ісихасти (Кіпріан, Цамблак, інші) та вітчизняні мислителі – богослови Іларіон, Климент, Кирило Турівський. На жаль, давньоруські автори ще не проникалися прагненням вичленити в патристичній спадщині те, що належало античній філософії, з тим, щоб потім реконструювати ідеї стародавніх мислителів.

На основі аналізу джерельної бази в дисертації робиться висновок, що більш грунтовне вивчення і освоєння пізньоантичної спадщини починається з періоду Відродження, коли неоплатонізм став філософською основою ренесансного світогляду. Значною мірою це було зумовлене дослідницькою роботою італійськіх гуманістів–платоніків (М.Фічіно, П. делла Мірандола, К.Ландіно, А.Поліціано, інші) в області античної спадщини, їх намаганнями узгодити світогляд епохи з християнським світорозумінням.

В Україні в добу національного "ренесансу" неоплатонічна спадщина стала суттєвим засобом ідейної боротьби за самозбереження і культурну самобутність народу. До окремих неоплатонічних ідей зверталися православні полемісти (Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, інші), професори Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Григорій Кониський), діячі "другого чернечого відродження" ( Паїсій Величківський).

У період нового часу бурхливий розвиток світської і богословської науки викликав хвилю нових серйозних досліджень , автори яких висловили немало цікавих думок щодо значимості античної спадщини для вироблення провідних християнських концепцій. На неоплатонічні ідеї опирався в своєму "Фаусті" Й.-В.Гете. Першим істориком філософії, який об'єктивно оцінив учення неоплатоніків, став Г.В.Ф.Гегель, котрий навіть свою систему вибудував під впливом неоплатонічної тріадології. Історико-філософській системі Гегеля наслідував Е.Целер, який дав систематизований, хоча й короткий огляд літератури з античного неоплатонізму. Огляд патристичної літератури подають такі автори, як М.Браш, В.Віндельбанд, Ф.Фаррар. Правда, їх розробки здійснювалися в загальному викладі історії античної філософії чи ранньохристиянських доктрин, тому не могли відзначатися повнотою аналізу.

В Росії в дожовтневі часи вийшла тільки одна монографія, присвячена ранньому неоплатонізму – аргументоване дослідження М.Владиславлєва "Філософія Плотіна, засновника новоплатонівської школи". Видано також єдине систематизоване дослідження з історії патристики – праця Філарета ( Гумілевського) "Історичне