LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

вчення отців церкви". Між іншим, у ХХ ст. вийшло тільки дві монографії, присвячені фундаторові неоплатонізму – "Філософія Плотіна" П.Блонського і "Діалектика числа у Плотіна" О.Лосєва.

Правда, ряд авторів (Д.Азаревич, Я.Амфіонов, О. Бриліантов, О.Гіляров, В.Дмитрієвський, Г.Дяченко, С.Єпіфанович, М.Муретов, О.Новицький, В.Плотніков, О.Спаський та ін.) зверталися до основних неоплатонічних і патристичних концепцій, намагалися розкрити провідні тенденції в розвитку пізньоантичної філософії. Інші дослідники ( П.Верещацький, П.Владимирський, Б.Полісадов, І.Чистович) прагнули визначити ті моменти філософії неоплатонізму, які були близькими до патристичного бачення світу. Але, на жаль, виходячи з факту конфронтації представників пізнього платонізму і раннього християнства, ці автори найчастіше акцентували увагу на розходженнях між двома світоглядними системами, намагалися показати недосконалість язичницької філософії на фоні християнського вчення , яке сприймалося як самодостатнє.

Криза синодальної церкви в Росії сприяла розвитку ліберальних ідей в позацерковних колах, представники яких (В.Соловйов, М.Бердяєв, С.Булгаков ,С.Франк, П.Флоренський, ін.) підхопили і розвинули ряд ідей неоплатоників, зокрема, про Софію, теургію тощо. Проте неоплатонізм цікавив їх насамперед як інструмент вироблення власної "патристики оновлення".

З початку ХХ ст. на Заході зросла кількість наукових розробок в області неоплатонізму (П.Адо, А.Гарнак, К.Прехтер, Б.Рассел, ін.), чому сприяли нові переклади творів Плотіна на французьку , англійську , німецьку, італійську, іспанську, грецьку та інші мови. Правда, це досягалося за рахунок звуження проблематики дослідженнь. Що ж стосується перекладів "Еннеад" на російську мову, то до сьогодні перекладено лише 60 відсотків спадщини геніального мислителя, тоді як в області перекладів Порфирія , Ямвліха, Юліана , Прокла результати ще скромніші.

У Радянському Союзі вивчення неоплатонізму і патристики здійснювалося найчастіше в загальному руслі історії філософії. Сама ж проблема зв'язку філософії неоплатонізму й християнства не привертала достатньої уваги ні релігієзнавців, ні істориків філософії. Тому розвиток тих ідей неоплатонізму, які отримали продовження в східній патристиці , залишається маловивченим. І хоча вітчизняні медієвісти (В.Нічик, І.Пославський, А.Пашук, ін.) цікавилися проблемами перехідного періоду від античності до середньовіччя, місцем християнізованого неоплатонізму в минулому духовному житті України, проте вплив останнього античного синтезу на східну патристику залишається малоз'ясованим. Найчастіше радянські вчені торкалися розглядуваної проблеми лише в тій мірі, в якій вони вважали за необхідне для розкриття власних тем.

Окрім того, роботи, видрукувані в застійні роки, мали усі вади, притаманні цьому періоду розвитку науки і хибували на догматизмі, тенденційності і суб'єктивізмі. Аналізуючи духовні процеси крізь призму пануючих концепцій " непохитності" марксистсько-ленінського вчення та "реакційної" ролі релігії й ідеалістичної філософії, радянські релігієзнавці й історики філософії часом обходили гострі кути і вдавалися до спрощених висновків. За умов духовної диктатури компартії навіть у середовищі РПЦ простежуються лише епізодичні звернення богословів до теоретичних проблем патристики і ще рідше – неоплатонізму.

Таким чином, у дисертації виділяється п'ять періодів вироблення підходів до вивчення означеної проблеми: а/ патристичний (ІІІ-VІІІ ст.) ; б/ схоластичний (ІХ – ХІV ст.); в/ гуманістично – просвітницький (ХV- ХVІІІ ст.); г/ період нового часу (ХІХ – поч.ХХ ст.); д/ сучасний ( з 20 –х рр. ХХ ст).

Віддаючи належне теоретичній і практичній значимості проробленого щодо розглядуваної проблеми, все ж слід зазначити , що ряд важливих її областей вимагає більш глибокого і системного дослідження. Зокрема, в релігієзнавчій літературі мало розглядалися генеза й еволюція неоплатонічних ідей. Через незадовільні темпи перекладу пізньоантичних пам'яток власне не ставилося завдання розробки узагальнюючих праць з неоплатонізму і патристики, не кажучи вже про спроби вичленення й аналізу елліністичної філософської традиції у ранньохристиянському вченні. Оскільки основні напрямки і сфери спадкоємності між неоплатонізмом і східною патристикою не знайшли свого висвітлення в науковій літературі, не став об'єктом належного дослідження і вплив пізньоантичної думки на ранньохристиянську. Все це дає підстави зробити висновок, що проблема зв'язку неоплатонізму і східної патристики сьогодні потребує свого всебічного і об'єктивного вивчення.

У другому розділі - "Основні тенденції релігійно-філософського розвитку в перехідну епоху від античності до середньовіччя" – досліджується суперечливий процес еволюції та зв'язку релігійних вірувань з ідеалістичними течіями зазначеного періоду. Обгрунтовується думка про те, що пізньоантичний політеїзм поступово трансформував у бік монотеїзму, свідченням чого стали явища диференціації, теокрасії та централізації, які поставали на тлі формування імператорського культу, розквіту містицизму, месіанських, есхатологічних, хіліастичних та інших ідей в рамках язичницького синкретизму. Проте дати поглиблене теоретичне осмислення гострих проблем суспільного розвитку могла лише філософія, а не офіційна релігія.

Перший параграф – "Традиції богошукання в давньогрецькій філософії" – простежує специфіку багатовікового процесу обгрунтування ідеї єдинобожжя в філософській думці Еллади від орфіків до неопіфагорейців включно. Відпочкувавшись від міфології, антична філософія ще довго оперувала її ідеями і, реагуючи на вимоги часу, стала головним виразником тенденції богошукання. Особливо помітну роль в "очищенні" релігійних форм відіграв містицизм, конфлікт якого з раціоналізмом був відображенням конфлікту старих і нових богів.

Чи не вперше проблема обгрунтування богословських питань (про природу божественного начала, про долю світу, про відношення духу до Божества тощо) піднімається в езотеричному вченні орфізму, богословська система якого з її орієнтацією на єднання людини з божественним началом набула монотеїстичного характеру. В дисертації зазначається, що на грецькому грунті орфізм став першою релігією спокути і, водночас, - провідною формою передфілософії.

В роботі простежуються три періоди розвитку богошукацької тенденції в історії античної філософії доплотінівської доби: а/ споглядальний (від мілетців до Анаксагора); б/ аналітичний (Сократ, Платон, Арістотель); в/ догматичний (від стоїків до неопіфагорейців). Уже в перший період, зосереджуючись на проблемах космології, філософи цікавилися питаннями основ буття (Абсолютного буття), яким є Бог. Цей інтерес неминуче мав привести їх у контакт з богословським мисленням. Тому грецькі філософи й надалі черпали питання та відповіді на них із сфери релігії. Автор показує безпідставність офіційної в минулому тези про атеїстично-матеріалістичний характер ранньої грецької філософії, яка насправді, з позицій зростаючого містицизму, була стурбована пошуками субстанції всіх речей.

На основі аналізу філософських джерел у роботі з'ясовується внесок представників античної філософії в обгрунтування монотеїстичної тенденції. Акцентується увага на висновках, які стали своєрідним передвідчуттям