LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

християнського богослов'я: безсмертя душі й ідея спокути (орфіки, мілетці, Піфагор), теургія (мілетці), єдинобожжя (Ксенофан, Парменід), Логос (Геракліт) тощо. Відображенням пошуків мислителями субстанції всіх речей стали "Боговода" Фалеса, "Вогнелогос" Геракліта, "Речочисло" Піфагора, "Космобог" Ксенофана тощо.

Після сократівського повороту філософія "зводиться" з неба на землю і звертається до людини, її стосунків з Богом. З цього часу в ній домінує філософський монотеїзм, тому її рух у бік монотеїстичної релігійності прискорюється. Особливо значний внесок у розробку цих проблем зробив Платон (вчення про дуалізм ідеального і тілесного, передвідчуття неоплатонівської тріади, гріхопадіння душі і її очищення через Ерос як стан особливого містичного ентузіазму, зречення себе і прагнення до безсмертя). Саме платонівська філософія стала основним підготовчим ступенем до християнства. У цьому плані абстрактний монотеїзм Арістотеля з його холодним і байдужим Богом означав лише причетність людини до безсмертя і став доповненням до "теології" Платона.

В добу еллінізму відбувається переробка і пристосування до нових умов успадкованого запасу знань. Через етику стоїцизму філософія набуває релігійного пафосу, наближається до релігії, сама стає "істинною" релігією. Проте надалі індивідуальна етика поступається релігійному настрою, тому визначальною рисою ідеалістичної філософії пізньої античності стає сакралізація, домінування релігійних інтересів.

Основним знаряддям сакралізації виступає платонізм, ідеї якого проявляються у вченні еллінізованого іудаїзму (Філон) та неопіфагореїзму. На цьому етапі антична думка здійснює обгрунтування понять трансцендентного й іманентного Божества, екстазу й еманації, Першоєдиного й дуалізму Бога та матерії тощо. Філософія тепер постає як відповідь на потреби мас у авторитеті й догмі і все більше впадає в містику. Тому теоретичне обгрунтування ідеї монотеїзму виразниками богошукацької тенденції було відображенням подальших релігійно-філософських пошуків мислячим духом античності.

Найяскравішого вияву ця тенденція набуває в неоплатонічному універсалізмі, аналізу якого присвячений другий параграф - "Неоплатонічний етап сакралізації пізньоантичної філософії". В дисертації показується, що, за умов посилення містицизму, постання знаменитого античного синтезу, який виступив остаточним зведенням грецької мудрості, було закономірним. Не випадково він започаткувався саме в Александрії, де пересікалися вся культурні впливи античності.

Дослідження наголошує, що, синтезуючи попередні умоглядні вчення Еллади й Сходу, неоплатонізм виходив із багатовікової богошукацької традиції в античній філософії. Його джерелами можна вважати вчення орфіків і піфагорейців, філософію Парменіда й Анаксагора, ідеї Платона й Арістотеля, системи стоїків і Філона, східні культи й герметичні тексти тощо. В роботі висвітлюється еволюція феномену неоплатонізму, розглядається внесок його найвидатніших представників, аналізується його антихристиянська полеміка і причини поразки.

Як видно зі змісту дисертації, головний внесок у розробку неоплатонізму вніс його фундатор Плотін із Лікополя. Беручи далеко не всього Платона, він піддає його досить складній теоретичній обробці й реконструкції. Водночас вихідною точкою для Плотіна стала ідея Блага чи Добра (Єдиного), до якої Платон тільки наблизився. Система лікополітанця, в якій блискуче примирені суперечності містико-ідеалістичної і логіко-раціоналістичної побудов, із самого початку постає як сакралізована філософія чи, швидше, теософія. Щоб на рівних боротися з християнством, неоплатонізм сам мав стати релігією. Тому філософія тут найтісніше зливається з теологією і, таким чином, теологізується.

Підкреслюється, що початком всього існуючого Плотін вважав першу "іпостась" – просте Першоначало, Єдине (Ен), воно ж – Бог. Мислитель доводить до крайніх меж думку про його трансцендентність і понадсвітовість. Ця замкнута в собі самодостатня єдність, що недоступна для розуму й пізнання, є позитивне "ніщо", не має назви і, як Бог, випадає з думки. І все ж, намагаючись визначити Єдине, Плотін обгрунтовує катафатичне й апофатичне богослов'я.

Автор "Еннеад" розвиває думку про еманацію ("випромінювання") з Єдиного надлишку його досконалої повноти. Наголошується, що безпосереднім творінням Ен постає друга "іпостась" – чистий Ум (Нус) як вічна думка вічного Бога. Граючи роль Логоса (Розуму) філонівської та християнської філософії, Нус лише теоретично є складним. Тому, як досконалий, він еманує третю "іпостась" – Душа (Псюхе), яка споглядає його так само, як він – Єдине. Належачи водночас до божественного й чуттєво-пізнаваного світів, Душа нижчою частиною "виливається" на множинність окремих душ і, таким чином, творить видимий світ за образом і подобою ідей (форм) умоспоглядального світу, тобто "формує" матерію.

Найнижчим шаром буття чи небуттям є невизначена і без'якісна матерія, де світло, послаблюючись, губиться в темряві. До неї Плотін зводить усе зло, грунтуючи на негативних визначеннях матерії свою теодіцею. Зазначається, що на основі попередньої філософської традиції Плотін розробляє містичну теорію світотворення як процесу падіння душ. Він наголошує, що вища Душа до свого "шляху вниз" (еманації) споглядала Нуса й Першоістоту, доки за необхідністю і, водночас, через власну гордість не спустилася в тіло.

Захоплена нижчими силами, душа впала в небуття і перебуває в тілі як у в'язниці, проте справжньою сутністю людини є вища Душа, яка причетна до божественного світу. Тому Плотін вважав за необхідне зруйнувати зв'язок душі з тілом, щоб повернути їй втрачену свободу й чистоту. Цей етико-релігійний "шлях угору" (ідеалізація) проводить душу через усі сфери в порядку, протилежному еманації.

На шляху душі до Бога Плотін виділяє три стадії: катарсис, феорія і екстаз. Відносячи екстаз до області містичного езотеризму, Плотін проводить думку, що задля досягнення істини необхідно відмовитись від мислення. Тому, лише позбувшись пристрастей і зрікшись себе, душа досягає богоуподібнення і обоження, зливається в любові з Першоєдиним. Наголошується, що об'єкта прагнення людини Плотін вбачав не поза нею, а в ній самій, тож кожен міг відшукати його. Це означало, що пізнання Бога вважалося тотожним самопізнанню. Оскільки ж остаточне єднання з Богом можливе лише після смерті, остання розглядається не як зло, а як звільнення від зла, як благо.

В дослідженні відзначається внесок послідовників Плотіна в розробку неоплатонізму: релігійно-етичні настанови, аскетика, загальні поняття, очищена "філософська" релігія (Порфирій), реформа коментаря, ускладнення ієрархії, теорія теургії, поєднання містики з математичними "субстанціями" (Ямвліх), "одухотворення" релігії містикою, солярна теологія, принципи екзегези (Юліан), поєднання містики з логікою, систематизація вчення, тріадична система (Прокл) тощо. Підводиться думка, що модернізувавши віру, неоплатоніки прийшли до усвідомлення численних богів як проявів єдиного вселенського Бога.

На сторінках дисертації відображається драматизм боротьби неоплатоніків проти "першого ворога" античної культури – християнства. В той же час наголошується, що протистояння переросло в "діалог" двох систем, які єднала схожість в догматико-релігійних