LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

началах, спільність мети (повернення людини до Божества) і т.п. Завдяки цьому неоплатонізм став містком, через який освічені язичники перейшли в християнство. І хоча античні мудреці не піднялися до християнського розумінні Бога, проте, узагальнивши результати їх духовних пошуків, неоплатонізм виробив систему засобів філософського обгрунтування теології монотеїзму, якою змогло скористатися християнство.

Третій параграф – "Східна патристика як фактор забезпечення культурно-філософської спадкоємності" – має об'єктом дослідження той аспект історії становлення й еволюції вчення східних отців церкви, в якому обгрунтовуються принципи ставлення християнства до філософської спадщини античності.

В дослідженні з'ясовуються зміст і сутність поняття "патристика", обгрунтовується специфіка її функціонування на Сході, виділяються три періоди її розвитку (ранній, класичний, пізній), визначаються відмінності між ними. Підкреслюється, що вже в перший період богословами (апологети, єресіологи, катехізатори) було визначене коло проблем, над якими й надалі працювала святоотцівська думка. Причому, незважаючи на всю свою непослідовність, представники патристики так чи інакше апелювали до античної мудрості, опиралися на її положення при обгрунтуванні богословських концепцій.

Водночас у дисертації виділяється кілька напрямків патристики, що різнилися мірою успадкування філософських ідей. Оскільки ж це зумовлювалося походженням та соціально-політичною орієнтацією отців, прихід у християнство освічених греків (александрійці, каппадокійці, антіохійці) активізував процес офілософствування богослов'я. А найсприйнятнішою для отців філософською течією, як це показано в роботі, виявився неоплатонізм, завдяки ідеям якого поступово вдосконалювалася споруда патристичного вчення. Криза античного раціоналізму сприяла розвитку патристики, яка черпала енергію в містиці.

Дисертант підкреслює прагнення отців розглядати античну філософію як мудрість нижчого порядку, порівняно з християнством. Проте якщо опозиційні плебейські кола на цій основі виражали упередженість і культурний негативізм, у середовищі поміркованої знаті обгрунтовується спадкоємна лінія між релігійно-філософським вченням еллінізму й християнством, що аргументувалося лінеарною концепцією часу в останньому. Як діти античного суспільства, отці класичного періоду не могли в своїх зусиллях, спрямованих на його християнізацію, не скористатися вищим досягненням античності – неоплатонічною філософією.

Найактивніше цієї позиції дотримувались Ориген, Василій Великий, Григорій Ніський, Григорій Богослов, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та його пізніші коментатори. Завдяки цьому представники провідних теологічних шкіл (насамперед Александрійської) змогли охопити християнське вчення в форму філософської системи, викласти істини одкровення мовою, знайомою жителям Середземномор'я, що сприяло його подальшому прийняттю освіченою частиною язичницького світу.

На ставлення отців до філософії суттєво вплинув аскетизм, який зумовив їх апеляцію до неопланічної містики (вчення про еманацію, екстаз, містичне осягнення божественних сутностей і т.п.). В процесі освоєння неоплатонічної спадщини виділяється особлива роль "Ареопагітик". Нарешті, в добу пізньої патристики за допомогою неоплатонічної філософії отці систематизували й витлумачили церковне вчення.

В дисертації показується, що в підходах отців до філософської спадщини часом проявляється схематизм і прагматизм, спрощення і вульгаризація, але саме східна патристика надала християнству здатність до теоретичних побудов. В той же час філософія нової релігії склалася в цілісну систему завдяки неоплатонізму, який сконцентрував у собі все найцінніше, що було вироблене греко-римською духовністю, і з виділенням якого з патристики остання б просто розпалася.

У третьому розділі – "Неоплатонічна тріадологія і тринітарне вчення в ранньому християнстві" – здійснюється порівняльний аналіз основних аспектів онтологічного вчення в пізньоантичному синтезі й східній патристиці. Оскільки найбільш освічені і далекоглядні богослови першими зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичницької культури, в патристичній літературі часом спостерігається надзвичайне переплетіння старої форми з новим змістом. Насамперед це стосується вчення про буття Бога-в-собі (тобто троїчного Божества).

Перший параграф – "Абсолютне Першоначало і безначальний Бог-Отець" – присвячений розкриттю змісту східнопатристичного вчення про Бога та з'ясуванню міри впливу на нього неоплатонічного поняття Єдиного. В дисертації зазначається, що хоча неоплатоніки й отці однаково визнають факт єдності Божества, три іпостасі розрізняються за властивостями, якостями, функціями та проявами (звичайно, їх розділення є умовним і допускається задля проведення дослідження).

В роботі простежуються поняття одиничності і трансцендентності Бога, його єдності і простоти, незмінності і вічності, духовної, світлової, творчої і благої "природи", досконалості і неподільності тощо. Доводиться, що саме в філософсько-неоплатонічних термінах східні отці знаходили аналогічні форми для свого піднесеного уявлення про Бога. Пункт за пунктом у роботі відбувається співставлення поглядів філософів і теологів з даного питання, і це свідчить про те, що теологи схвально сприймали неоплатонічні ідеї про надсуще Божество. Іноді отці відтворювали навіть формулювання філософів.

В дисертації показуються й відмінності в поглядах неоплатоніків і отців церкви на природу Божества: а/ субординаціонізму неоплатоніків протистояв координаціонізм отців; б/ замкнуте в собі Єдине не тотожне Богові, що управляє світом; в/ метафізичне Першоначало є абстрактним Божеством, тоді як християнський Бог – жива самоусвідомлююча особистість; г/ еманація в ученні Плотіна різниться від ідеї творіння в отців; д/ неоплатонічний Бог байдужий до світу, тоді як християнський Бог – це насамперед Любов.

Незважаючи на це, в дослідженні обгрунтовується думка, що в основі двох систем була божественна істота з близькими властивостями й ознаками, завдяки чому неоплатоніки схилялися від пантеїзму до теїзму, а позиція Плотіна легко могла бути витлумачена як релігійний монотеїзм. До того ж, і тут, і там перша істота народжує другу.

Другий параграф – "Перше коло еманації і втілений Логос" – має об'єктом дослідження серцевину тринітарного вчення в патристиці – вчення про другу іпостась Бога-Сина. Звертається увага на те, що космологічне поняття про Логоса (Геракліт, Сократ, стоїки, Філон) вже апологети перенесли з філософії в богослов'я, розвинувши вчення про Христа як втілене Слово. Проте уявлення перших отців про Сина були ще нечіткі й суперечливі.

Лише Плотін забезпечив учення про Ум як посередника всією необхідною аргументацією. Не випадково в тлумаченні Логоса Оригеном помітна його вражаюча залежність від лікополітанця (благість, вічність, субординаціонізм тощо). Очевидне наслідування Оригена Плотіну і в пунктах вічного іпостасного породження Сина як актуалізації енергії Отця, творення через нього Богом світу. І хоча деякі ідеї Оригена згодом відкинуті церквою, але він мав великий вплив на східних отців.

В дисертації підкреслюється, що в період тринітарних і христологічних суперечок на різні аспекти