LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоплатонічна традиція в східній патристиці

вчення Оригена (а значить, і освоєного ним неоплатонізму) опиралися і православні, і єретики. Так, Афанасій і Арій розійшлися в "йоті", яка відображала відмінності на грецькій мові понять "єдиносутність" і "подобосутність". Конфлікт каппадокійців з Євномієм теж був зумовлений розбіжностями в тлумаченні тринітарної теософії Плотіна, розуміння ним співвідношення іпостасей. Відкидаючи єресі, отці використовували неоплатонічний механізм, наповнюючи, таким чином, християнське богослов'я філософським змістом.

Дослідження наголошує, що й дискусія щодо можливості зображення Христа засобами мистецтва теж грунтувалася на неоплатонічній аргументації. Саме на висновки Порфирія, Ямвліха і Юліана про зображення на іконі як першообраз, з якого знімається образ, опиралися Псевдо-Діонісій, християнська іконографія і прибічники іконошанування. Нарешті, філософсько-неоплатонічний зміст носять міркування про Сина у Максима Сповідника й Іоана Дамаскіна.

В дослідженні відзначаються й відмінності між неоплатоніками й отцями в тлумаченні другої іпостасі: а/ непередвизначене Єдиним буття Ума суперечить простоті Єдиного, тоді як у Трійці – конкретна єдність із єдиною природою; б/ у Плотіна друга іпостась нерівночесна першій, в християнстві ж немає ні меншого, ні більшого; в/ логічна складність Ума неспівставлювана з подвійною природою Сина; г/ абстракції в неоплатонізмі протистоїть Син у християнстві – конкретна божественна особистість; д/ на відміну від Сина Ум знає тільки ідеальний світ.

І все ж, пом'якшуючи нежиттєвий характер неоплатонічної логології, отці пристосували її ідеалістичні конструкції для своїх церковних цілей. Це полегшувалося тим, що обидві системи передбачали тотожний вихід до наступної іпостасі.

Третій параграф – "Світова Душа і Дух Святий" – подає порівняльний аналіз неоплатонічного і східно-патристичного підходів до третьої божественної іпостасі. З платонізму, де вона була найповніше обгрунтована в період античності, ідея духовної субстанції проникла в апологетику. Правда, питання сходження Духа та його благодаті в східному християнстві розроблялося менш активно, ніж христологічна проблематика.

Починаючи з Оригена, відчутний вплив на святоотцівське вчення про Святого Духа справляє неоплатонічна концепція Світової Душі (ідеї божественної природи і участі в творінні, подання життя і передачі благодаті тощо). На основі неоплатонізму виробляється оригенівський субординаціонізм, якого часом дотримувався Григорій Ніський. Майже дослівно цитує визначення функцій Душі Василій Великий. Аналіз засвідчує, що в IV ст. неоплатонічні й патристичні ідеї так тісно перепліталися, що часом важко було розрізнити філософську спекуляцію і релігію.

Автор також відзначає розходження двох систем: а/ між складовими тріади, на відміну від Трійці, немає рівності; б/ Дух тісніше поєднаний з Трійцею, ніж Душа з тріадою; в/ властивості Душі й Духа неоднакові; г/ різне їх ставлення до світу; д/ Бог у християнстві троїчний за природою, а не в силу необхідності відкривати себе світу.

Звичайно, абсолютної тотожності й не могло бути, інакше неоплатонізм став би християнством. Проте розроблюване Плотіном вчення про тріаду і, зокрема, душу, було настільки співзвучне християнській доктрині Трійці, що його субординаціонізм легко міг бути перероблений в координаціонізм. Варто було божественне відокремити від світу, який воно проникає, і поставав теїзм, єдиний Бог у християнському розумінні єдинобожжя. При цьому онтологія відривалася від космології і зводилася до чистої теології. Не вистачало тільки осмислення ідеї співвідношення Абсолюта зі світом.

У четвертому розділі – "Обгрунтування космології та антропології в неоплатонізмі і патристичній філософії" – розкривається проблема тлумачення отцями церкви ідеального і чуттєвого світів і роль у цьому процесі засобів неоплатонічної філософії. Аналізується патристична космологія й антропологія, погляд богословів на природу неба, землі й людини, де навіть у деталях простежується залежність християнської філософії від неоплатонічної.

Перший параграф - "Буття і небуття" – з'ясовує ідею співвідношення "небесне – земне" і сходження від духовного до матеріального (рух духовного начала вниз), яка була спільною для космології неоплатонізму та патристики. Зазначається, що отці виходили з ідеї творіння Богом ідеального і чуттєвого світів з "нічого", а неоплатоніки – з "матерії", яка хоча й вічна, але тотожна "небуттю". Правда, на думку отців, Бог (=буття) спочатку творить "ніщо" (=інобуття), а потім з цього "ніщо" творить матерію разом із формою.

Під впливом неоплатонізму Ориген у своїй "космічній" концепції розвиває ідеї одухотвореності небесних світил, світових циклів, багаточисельних світів і т.п. Еллінізуючи християнство, він вносить у патристичну філософію відтінок язичництва. Надалі асиміляцію неоплатонізму здійснює Григорій Ніський, який поєднує оригенівську ідею вічності світу з есхатологічними й хіліастичними тенденціями. Проводиться думка, що, намагаючись узгодити проблему божої благості і походження зла в світі, отці опиралися на дві ідеї Плотіна: а/ зло є несуще; б/ зло є недостатність добра. Поділяючи думку про несубстанційність зла, філософи й отці пов'язували його з матерією (=кайдани духа). Тому в позбавленні добра винні самі люди, Бог же напускає зло заради блага.

Підкреслюється, що в дусі платонізму отці саме божественній благості приписували творіння світу (=еманація в неоплатонізмі). При цьому вони не тільки активно запозичували плотінівські терміни ("витікання", "випромінювання", "благоухання" тощо), але так само вживали їх у метафоричному значенні. Обгрунтовується думка, що християнському вченню про створення Богом світу з нічого не суперечило неоплатонічне вчення про еманацію світу з Єдиного, якщо під "творінням з нічого" розуміти еманацію матерії з Єдиного.

Опираючись на неоплатонівську ієрархію буття, систематизовану Ямвліхом і Саллюстієм, отці збагачують вчення про небесну і церковну ієрархію. А Псевдо-Діонісій, відтворюючи систему Прокла, переносить у християнство тріадологічний принцип. Так, завдяки ідеям неоплатонізму, закладався філософсько-світоглядний фундамент християнської релігії. При цьому в антропології ствердилася думка, що завдяки пронизанності Духом (Душею) тіло людини є прекрасним і має власне життя.

Другий параграф – "Психічна антропологія" – розглядає духовне начало в людині з точки зору східних отців церкви. Зазначається, що провідними тут є ідеї безсмертя і майбутньої долі людства.

Підкреслюється, що вперше на античному грунті про потойбічне життя голосно заговорили орфіки. Майже християнські уявлення про безсмертя душі характерні для неоплатонізму, на спіритуалізмі якого будували свої теоретичні розробки отці церкви. На основі неоплатонічного вчення про передіснування душ розробляють ідеї про їх вічний круговорот та досвітове падіння Ориген, Євагрій і Дідім. Перший, як і Плотін, вважає, що єднання з вищою істотою вимагало максимального напруження, на яке духи виявились нездатними, тому при ослабленні цього напруження вони відпали від Бога, віддалилися від божественного споглядання, звернулися до гіршого і стали душами. Критикуючи оригенізм, Максим Сповідник стверджує співіснування душі й тіла, проте сам