LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неорелігійні мотиви в естетиці та мистецтві зламу XIX - XX століть

симбіозно.

Другий розділ – „Естетичне самоусвідомлення „двійництва" в унітарних неорелігійних мотивах" – складається з двох підрозділів, в яких аналізується сутність і виявлення унітарних мотивів у філософії мистецтва та художній образності декадансу і символізму.

Підрозділ 2.1 – „Злам класичної парадигми філософії мистецтва в унітарних мотивах „Маски", „Сакрального танцю", „Аркадії"– присвячений розгляду естетичної саморефлексії „зламової генерації", що втілилася у теоретичних роботах таких митців, як М.Клінгер, У.Крен, Е.Галле, М.Дені. Про органічні зміни парадигми філософії мистецтва свідчать поняття-корелянти „fin de siecle" – „декаданс". В надрах декадансу відбулося народження унітарних мотивів – презентантів типових неорелігійних ідей часу. Мотив „Маски" є культурно-парадигмальним симулякром „ейдосу", „образу", „лику", „обличчя", що помітно в естетичних концепціях О.Шпенглера, Б.Шоу, С.Маларме, Андрія Бєлого. Мотив „Аркадії" увібрав у себе експлікацію „нового Адама" (тут – людини післякризової епохи), яка реанімує пам'ять про втрачений Едем та спілкування з Богом, про що естетично дискурсують П.Клодель, Т.Е.Еліот, Т.Манн, В.Розанов та О.Блок. Мотив „Сакрального танцю" сформувався в естетиці неорелігійності за рахунок таких концептів, як „проживання ритуалу", „святковий час", „рух як культова дія" (П.Верлен, О.Блок), що є мімікрією під літургію або конструюванням неоязичницької естетики. Естетичне самоусвідомлення „двійництва" відбувалося як намагання герменевтично зняти напругу між теологемами „лику"–„личини", „втраченого раю"–„Небесного Єрусалима", „літургії"– „мистецького ритуалу".

Підрозділ 2.2 – „Релігійно-естетичний еквілібризм унітарних мотивів в декадансі та символізмі" – розкриває логіку світоглядної невизначеності в окреслених мотивах засобами художньої образності. Художнє втілення мотиву „Маски" здійснено через образи-абстракції („книга масок" Р.де Гурмона, „магічний театр" П.Клеє), образи соціальної контекстуальності („гіганти та карлики" Х.Солана, „блазень" Я.Матейко, „клоун" Ж.Руо, „суддя" Дж.Енсора); образи, що розширені до карнавально-містерійних амплуа П'єро, Коломбіни, Арлекіно (безпосередньо і опосередковано зверталися О.Бенуа, К.Сомов, С.Судейкін, З.Серебрякова, М.Сапунов). Художнє наповнення мотиву „Аркадії" відбувалося як пошук стану, коли буття було справжнім (образ „золотого віку" Г.Маре, К.Сомова), або стану, який на короткий проміжок часу надасть ілюзію „аркадійності" чи „едемності" (образ „сну" П. де Шавана, К. Петрова-Водкіна, П.Уткіна). Мотив створювався і як пригадування ідеального місця для людського буття (образ „саду" Е.Нольде, „міста" П.Клеє, А.Рембо, М.Реріха, „замку" Ф.Кафки). Образні ряди мотиву „Сакрального танцю" виражають як буквально-текстуальне рішення (численні „танці" Е.Мунка, А.Матісса, М.Врубеля, Л.Бакста), так і символічно-контекстуальне (танець-смерть, танець-катастрофа у Ф.Купки, А.Кубіна або танець-ворожіння, гра в провидіння Джойса, парад-канкан О.Вальда, циркове коло Ж.Сьора). Естетична змістовність танця-кола укорінена в історіософському концепті „вічного повернення" Ф.Ніцше, тобто, у визнанні циклічної схеми розвою історії та сумнівів у її сенсовності. Проте мистецтво зламової епохи еквілібрує між колом („вічним поверненням") та лінією, яка візуально означує християнське розуміння історичного процесу, де чітко марковано екстреруми історії: початок (акт творення світу Богом) та кінець (друге пришестя Христа). Художня проекція лінійної контекстуальності мотиву проаналізована за творчістю Я.Троопа, Ф.Валлотона, О.Бенуа, О.Явленського.

Третій розділ – „Духовні антиномії в дихотомічних неорелігійних мотивах" – складається з двох підрозділів і виявляє естетичну і художню буттєвість дихотомічних мотивів у мистецтві зламової доби.

У підрозділі 3.1 – „Апокаліптичні візії як інваріант естетичного богопізнання в мотивах „Аполона – Діоніса", „Христа – антихриста", „Нареченої – Femina Fatale " – досліджено, що фундаментом для функціонування цих мотивів стала естетична концепція Ф.Ніцше, викладена в роботі „Народження трагедії, або елінство та песимізм". Дохристиянські аполонізм та діонісизм неорелігійно розтинають світоглядну парадигму філософії мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століть. Закріплено це в антиноміях історіософського оптимізму та песимізму, генія та маси, вишуканості і кітчу (рефлексія Ж.Кокто). На російському ґрунті цей мотив дає дихотомію первинного та вторинного буття, примату культури та рецессії містики Церкви (В'яч.Іванов), хаосу та рівноваги всередині авторських художніх стилістик (В.Ільїн). З іншого боку, окрім ніцшеанської „релігії Людини", великий вплив мали естетико-релігійні погляди Е.Ренана, який звів християнство до морального інстинкту, витісняючи Бога суб'єктивним почуттям прекрасного. Все це синтетично входить у мотив „Божественне-демонічне" або його російський корелянт – мотив „Христа–антихриста". Провідною тезою про передачу культурної ініціативи від Христа до Заратустри живиться внутрішня дихотомія мотиву, розпадаючись в авторських переломленнях на апокаліптичні візії істини/хиби, свободи/фаталізму, трагічного як провини та трагічного як бунту, смиріння/гордині, синергії/теургії. В неорелігійних естетичних системах, пам'ятаючи класичний християнський догмат про двоприродність Христа, образ Іісуса навантажується теж двоприродно: людськість пропускається крізь посилені історицизм, революційність, моральність, а божественність співставляється з функціями Діоніса, Заратустри, Будди. Образ антихриста, який зовнішніми формами пародіює Христа у своєму двійництві, розуміється і як філантроп, геніальний митець, мудрий політик, і як кат християн та слуга сатани. З'ясовано, що дихотомія мотиву „Нареченої – Femina Fatale" є гендерним відповідником попереднього мотиву. Теологема „Нареченої" в неорелігійній естетичній рецепції розподіляється на образи Богородиці, Вічної Жони, Музи, Світової Душі. Міфологема Фатальної жінки має розгалуження у образі апокаліптичної Вавилонської блудниці, у черговій личині антихриста, символіці хтивості духу через хтивість тіла.

Підрозділ 3.2 – „Естетична інтерпретація дихотомічних неорелігійних мотивів у мистецтві модернізму" – аналізує втілення цих мотивів у літературі та живописі, що має загальнопоетичний, естетичний характер.

Мотив „Аполона–Діоніса" досліджено за творчістю Ш.Бодлера, А.Рембо, Т.Еліота та виявлено його наповненість ідеями „транссходження" та „транснизходження", втечі від цінностей християнських та конструювання неоязичницьких, перенесення акценту на етнонаціональні параметри неорелігійного (ірландський фольклор).