LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неорелігійні мотиви в естетиці та мистецтві зламу XIX - XX століть

Мотивування живописними засобами (Г.Моро, А.Бьоклін, М.Клінгер) відтворювало нарочитий міфологізм, асонанси із діонісійством та аполонізмом. На прикладі компаративного аналізу творчості Лесі Українки та Генріка Сенкевича показано, що дихотомія мотиву може довільно розширюватися завдяки опису парних пристрастей (в драматургічних творах Лесі Українки ведуть дискусію пристрасть до волі та обов'язок, жага творчості і марнослав'я, прагнення до гуманістичного альтруїзму та заземленого щастя). Проте дихотомія мотиву може бути чітко фіксованою ще до початку нового поділу: для естетичних поглядів Сенкевича притаманне протиставлення і Аполона, і Діоніса – Христу.

Мотив „Божественне–демонічне" набував мистецької розмаїтості за рахунок естетичного репродукування євангельських сюжетів та навантаження їх епохальними міфологемами. Неорелігійними прийомами служили осучаснення біблійного дива (М.Дені, П.Клодель, Д.Г.Росетті), узазальнення форм до символів (П.Гоген, Я.Бернар, У.Хант, Д.Міллес), містична екзальтація та деформація (Е.Нольде, М.Бекман, Ж.Руо), алегоризм (Дж.Сегантіні). Провідними епохальними міфологемами виступають у мистецтві зло, яке імітує ознаки добра, та добро, яке художньо переозначується через зарозумілість/наївність, аморальність/імморалізм, індиферентність/фанатизм у соціальній сфері, самогубство творчістю/ самолікування творчістю.

Мотив „Нареченої – Femina Fatale" в мистецтві зламової доби акумулював зацікавленість святістю Богородиці та демонізмом біблійної Саломеї. Дихотомія мотиву виокремила з його надр такі складові: людяність і тваринність або людяність та божественність, поєднання краси та потворства, краси та прикрашеності, цноти та хтивості. Досліджено, що митці дозволяли собі користуватися у художній практиці неморальними засобами, створюючи перверсивні образи цього мотиву: профанація святості певних біблійних персонажів (Юдифі, Богородиці, Марії Магдалини) та вторинна сакралізація персонажів демонічних (Саломея, жінка-сфінкс, жінка-вампір, жінка-змія).

Духовні антиномії в неорелігійних дихотомічних мотивах проаналізовано крізь теологеми „іпостасі" та „апостасійності", „синергії" та „теургії", „богослужіння" та „карнавалу", „лінійного" та „циклічного" часу.

Четвертий розділ – „Українські естетичні акцентуації неорелігійного мотивування в мистецтві" – складається з двох підрозділів і репрезентує теоретичний доробок українських культурників, естетиків та митців, які національно своєрідно актуалізували неорелігійні ідеї в художній практиці і теорії мистецтва.

У підрозділі 4.1 – „Містеріальні аспекти української естетичної думки зламної доби" – проаналізовано теоретичні здобутки української естетичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століть на предмет відродження у модерністському світогляді стрижневої ідеї містеріальності. Цей естетичний принцип в етнонаціональному варіанті породив дуалізм таких категорій, як „Скін" (конання, згасання, закінчення, смертельність) та „Плин" (змінність, поступовість, темпоральність, дієвість). „Скін" може бути і абсурдним, і різносенсовим: чи за рахунок очікування якісно нового життя, чи завдяки збиранню посейбічних скарбів. Плинність межує з історицизмом (проте не дорівнює йому) і хронологізмом, але за якістю торкається іншого шару, дотичного до релігійного – проблеми суєтності, тлінності, які можуть мімікріювати під цінність. Сенс „Плину" в українській естетичній думці розширюється на зламі епох до обріїв екзистенційного проживання, поступового вникнення у почуття, якісної підготовки, наближення до „Скону" – порогу, накопичення сили і досвіду для кроку в потойбіччя.

Досліджено, що обидва концепти притаманні творчим системам В.Стефаника, М.Семенка, Є.Маланюка. Містеріальне є проявленим в українській естетиці і як дискурсування над вторинним сакрумом (П.Юркевич „Трактат про містерії", О.Потебня „Мислення поетичне і міфічне"), і як рефлексія над неосакральним героєм (Д.Овсяніко-Куликівський), і як віра в переродження української маргінальності в месіанство (А.Річинський), і як осягнення призначення користувача містерійного, тобто творців мистецьких містерій (Лесь Курбас, Іван Огієнко), і як чисельні спроби визначити джерела та кордони містики в творчості (О.Кобилянська, Г.Хоткевич, Є.Маланюк).

Підрозділ 4.2 – „Естетична специфіка неорелігійних мотивів в українському мистецтві початку ХХ століття" – досліджує особливості вітчизняного неорелігійного мотивування в контексті ідей і положень, викладених у попередніх розділах.

По-перше, специфічним для українського мистецького процесу зламової доби є синтез романтичної та реалістичної інвективи в авторських поетичних методиках, що позначається у розмитості ціннісних кордонів при неорелігійному мотивуванні (наприклад, поетична творчість Олександра Олеся, „молодомузівців", „хатян"). По-друге, вітчизняному мистецтву був притаманний пружний динамізм в оволодінні всім розмаїттям модерністських художніх методик у порівнянні із повільністю цього процесу на західноєвропейських теренах, що породило в Україні певну калейдоскопічність та взаємопроникність стилів. На неорелігійних мотивах це відбилося розмаїттям художніх засобів при втіленні провідних транскультурних образів-міфологем (М.Вороний, М.Семенко в літературі, О.Мурашко, бойчукісти в живописі). По-третє, навіть пориваючи із класичними естетичними традиціями, ранні українські модерністи зберігали світоглядну нерозривність естетичних зв'язків із складним світом біблійної символіки, сюжетики, семантики. Неорелігійне мотивування часто використовувало не буквальний парафраз або далеку аллюзію чи пародіювання, а зверталося до такої естетичної форми побутування неорелігійності, як біблійна ремінісценція (активно використовувалась у доробку І.Франка, Лесі Українки, Б.І.Антонича та ін.). До специфічних рис неорелігійного мотивування в українському мистецтві відносимо також історико-культурний аксіологічний паралелізм та кордоцентризм.

У висновках узагальнено основні результати дослідження, які висвітлюють проблематику та структуру роботи. В дисертації наголошено, що неорелігійність в „естетиці історії" виявляється в антиномічності й синкретизмі художнього мислення, його інтегрованості в часопростір епохи зламу століть через художні мотиви, пов'язані з „новою релігійною свідомістю". Як поняття, мотив – це недостатньо використаний інструментарій у сучасному естетичному дискурсі, проте за його допомоги провідні ідеї в естетиці і мистецтві зламової доби набувають інтелігібельності.

В структурі неорелігійних мотивів у мистецтві виявлені як дихотомічні чинники (міфологеми „Аполон – Діоніс", теологеми „Христос – антихрист", „Наречена – Femina Fatale"), так і унітарні (філософеми „Маски", „Аркадії", „Сакрального танку"). При компаративному естетико-релігієзнавчому аналізі