LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)

даному дисертаційному дослідженні стан наукової розробки проблеми структуровано за проблемними аспектами. Зокрема, проаналізовано низку досліджень, що присвячені безпосередньо питанню неоязичництва (С. Аверінцев, Л. Василенко, П. Гайденко, Ф. Гірьонок, Р. Гальцева, П. Гуревич, М. Епштейн, С. Галенко, В. Шнірельман, О. Шевченко, В. Крутоус, А. Кураєв, Б. Фаліков, Я. Дашкевич, П. Тілліх, А. Мороз, І. Концевич, А. Кураєв) або стосуються проблем того чи іншого етапу, тієї чи іншої течії неоязичництва, персоналії (праці Ю. Хабермаса, Р. Нолла, А.Й. Форрест, Г. Ді Зеріга, Е. Джонг, П. Гайденко, М. Новікової, Н. Хамітова, С. Одуєва, Я. Поліщука, Л. Филипович, О. Тупик, В. Губмана та інших).

Вищезгадані філософи С. Аверінцев, Ю. Бородай, П. Гайденко запропонували погляд, за яким неоязичництво бере вихід безпосередньо з пізнього романтизму (неоромантизму) кінця ХІХ ст. та пов'язують його з "філософією життя", модернізмом, що зорієнтований в основному на радикальній критиці фундаментальних основ існуючої західної цивілізації (т.зв. "цивілізації Модерну") та на апеляції до ірраціональних стихій в історії, до нереалізованих можливостей цивілізації, збережених у мові та культурі. Цю лінію дослідження неоязичництва розвивають М. Епштейн, Р. Гальцева, Б. Губман, В. Крутоус, С. Галенко, О. Соболь, а також із нею солідаризується дисертант. Зокрема, якщо Р. Гальцева та Б. Губман запропонували розглядати історію неоязичництва у розвитку його двох етапів: "ніцшеанське" (до другої світової війни) та "хайдеггеріанське" (сучасне), то М. Епштейн вважає, що неоязичництво пройшло два етапи – "волюнтаристський" (до якого відносить і позитивістську традицію "керування природою") та "гедоністичний". Проте надалі дослідники не розвинули свої положення у більш грунтовне дослідження, що, на нашу думку, видається перспективним та актуальним.

Критична спрямованість ряду досліджень стимулювала високу якість аргументації з боку прихильників неоязичництва, об'єктивно підвищуючи тим самим загальний теоретичний рівень неоязичництва. Зокрема, можна назвати праці таких апологетів неоязичництва, як А.Й. Форрест, Г. Ді Зеріга, В. Авдєєв, Г. Лозко, Ю. Шилов тощо. Значна частина неоязичницької пропаганди розташована у такому інформаційному сегменті як Інтернет, де наявність сайтів (своєрідних "журналів" та "форумів") неоязичницької тематики сягає кількох тисяч. Тим самим стає перспективним в майбутньому власне дослідження неоязичництва у цій сфері. У сучасній українській та російській літературі феномен неоязичництва досліджується передусім у межах релігієзнавчої та антитоталітаристської тематик. Це було зумовлено як актуальністю цих напрямів дослідження у зв'язку зі спалахом активності саме релігійних варіантів неоязичництва в Україні, так і тим, що історіософський, мистецький, спортивний та інший варіанти неоязичництва проходять більш тривалий "інкубаційний" період, а для ознайомлення з його західними та латиноамериканськими варіантами був відсутній належний рівень доступного матеріалу, джерел для наукового опрацювання. Через це досі в українській науці були відсутні праці, спеціально присвячені розгорнутому історико-філософському дослідженню неоязичництва. Дане дослідження покликане заповнити цю прогалину.

У дисертаційному дослідженні враховано висновки і спостереження, що стосуються різних конкретних аспектів осмислення феномена неоязичництва. Найбільш близькими нашій роботі слід назвати праці вищезгаданих вчених: С. Аверінцева, П. Гайденко, Р. Гальцевої, Я. Дашкевича, Е. Джонг, М. Епштейна, А. Колодного, С. Кримського, А. Кураєва, Б. Парахонського, Г. Померанца, О. Соболь, Б. Фалікова, Н. Хамітова, О. Шевченка, В. Шнірельмана.

У підрозділі 1.2. "Зміст поняття "неоязичництво": множинність інтерпретацій" досліджено наявні інтерпретації даного явища. Через те, що термінологічний, семантичний аналіз виступає як один із методів історико-філософського пізнання, даний підрозділприсвячений теоретичному аналізу змісту поняття "неоязичництво", його відмежуванню від інших суміжних понять, визначення їх співвідношення. Це дозволить розглядати під спільним кутом зору, визначати та впізнавати у межах спільного окремі ідеї, концепції, твори, що раніше стояли ізольовано один від одного. Неоязичництво — явище комплексне, тому при його аналізі не слід виходити тільки з формальних або тематичних ознак. Воно не лише формально-типологічне, але й конкретно-історичне, його загальним соціо-культурним контекстом є сучасність як єдність нового та безпосереднього минулого. Саме поняття "неоязичництво" в переважній більшості наукових праць лише виступає як "попередній шифр", що відображає те затруднене становище, в якому виявляється дослідник, намагаючись дати визначення даному сучасному явищу, зміст та специфіка котрого ще не визначені з вичерпною точністю та повнотою.

Як встановив А. Сабов, вперше поняття "нове язичництво" щодо практики відродження до-християнських принципів було вжито в 1960 р. у книзі майбутніх французьких "нових правих" філософів Л. Повеля та Ж. Бержье "Ранок магів". У радянській та сучасній російській науці термін "неоязичництво" (варіант "новоязичництво") набув визнання на сторінках "Філософської енциклопедії" (1970 р., т. 5) завдяки статтям у ній С. Аверінцева та П. Гайденко. Надалі воно використовується як у наукових дослідженнях, так і публіцистиці, а також — в офіційних документах Православної Церкви та інших конфесій.

У першому розділі даного дослідження визначено сутність неоязичництва як світоглядного явища, а саме: це актуально існуючий та в стані розвитку світоглядний рух у різних сферах людської діяльності (філософській, релігійній, побутовій, культурній, природоохоронній, педагогічній тощо). Неоязичництво підпадає під визначення утопічної форми філософського світогляду, котрий, є певним принципово теоретичним відношенням до дійсності, тобто системою принципів, що складає основу того або іншого розуміння природної та соціальної реальності. Але якщо філософія дає просто систему поглядів на світ, як за основними філософськими (гносеологія, онтологія), так і натурфілософськими, естетичними та іншими проблемами, то неоязичництво можна розглядати власне філософською утопічною релігією, бо в ній система поглядів на світ пов'язана як з певною ідеєю щодо божественного ("богошукацтво" — "кверотеїзм").

Неоязичництво себе усвідомлює не тільки як "альтернатива" існуючій цивілізації (з її іудео-християнською основою), а швидше як істинний шлях пошуку "Великого Стилю" життя в умовах деградації людства. Цей пошук пропонується здійснювати у галузі культури, через відродження можливих, але не реалізованих цивілізацією проектів. Виявлено, що апеляція до "окультно-язичницької релігійності", "первісно біологічного" життя мала місце у концепціях італійських "веристів", французьких "унанімістів", неоромантиків, акмеїстів, "бітників", "нових лівих", Контркультури та ін., унаслідок чого їх пропонується розглядати як носіїв певних аспектів неоязичницького дискурсу. Також неоязичництво проголошує повернення "теми сили та ірраціональності" (за С. Аверінцевим, П. Гайденко, О. Сєдаковою), "Великих Наративів", тим самим реабілітуючи такий проект модернізму, як "занурення в