LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)

інший міфосвіт", тобто неоязичництво стає засобом "реміфологізації", повернення цивілізації від Логосу до Міфу, а реалізатором цього завдання розглядається "язичник, який повертається". Здійснивши аналіз оцінок явища, що означується як "повернення язичника (варвара)", визначено, що існують дві позиції : оцінююча це явище негативно та оцінююча позитивно.

В дисертації проведено демаркацію між неоязичництвом, з одного боку, та націонал-патріотизмом, фашизмом та консерватизмом, з іншого. Також конкретизовано, що на відміну від консерватизму неоязичництво заперечує негативну оцінку природи людини, не поділяє його віру у неспроможність досягнення як гармонії людського існування, так і гармонії людини з природою (Універсумом). Неоязичники саме наполягають на позиції пошанування Природи, а не поклоніння перед нею, перед втіленими у образі божеств її силами (як це має місце у класичному язичництві). Значну увагу в даному дискурсі віддають шаманським та психоаналітичним практикам, через що постають як чільні репрезентанти неоязичництва школи "неошаманізму".

В даному розділі також проаналізовано позиції, за якими у історіографії дослідження неоязичництва воно розглядається у координатах "Необхідність – Свобода". Визначено, що існує підхід, за яким, начебто, неоязичництво — це визнання індивідом підпорядкованості себе Абсолютній Необхідності, що мало місце у класичному язичництві. Проте конкретизовано, що неоязичницькою може визначатися тільки позиція, яка передбачає запропонований Фр. Ніцше "погляд у вічі" трагічній колізії боротьби двох начал — Необхідності та Свободи. Порятунок неоязичники вбачають у пошуці "Великого Стилю" життя саме як синтезу Необхідності та Свободи – або через "релігію святої плоті" (Д. Мережковський, В. Розанов, Д.-Г. Лоуренс, Е. Арсан), або через відродження "давнього, природного, життєвого" (головним чином – нативістичної релігійності, шаманізму, "неопримітивізму"), або через "духовну екологію" тощо.

У другому розділі "Генеза, модифікації та характерні ознаки неоязичництва" розглянуто світоорієнтаційні тенденції, що визначаються як "язичництво", "нове язичництво", "приховане язичництво".

У підрозділі 2.1. "Джерела неоязичницької концепції. Ніцше і модернізм" констатовано, що саме ярлик "язичництво" дає теїстична позиція, що настоює на неможливості "іманентизації трансцендентного" і за якою язичництво – це визнання того, що "трансцендентне є іманентне світові" ("о-сущення божественного", за Т. Возняком). Історичними, "прихованими" формами цього явища ("криптопаганізм") проголошуються з теїстичної позиції філософія Сократа, неоплатонізм, гностицизм, номіналізм, Просвітництво, нігілізм, позитивізм, лібералізм, матеріалізм, марксизм тощо. М. Хайдеггер власне визначає їх як представників лінії метафізики, "нігілізму" як всесвітньо-історичного руху, що зародився на Заході. Одночасно альтернативою цій лінії усвідомлює себе т.зв. "метафізично повноцінне", "відверте (нео-) язичництво" — традиція, йдуча від Гобіно та Ніцше, що акцентує не на гносеології (пізнання трансцендентного для "зведення його в суще"), а таке, що звертає увагу на онтологічний та культурний (головним чином, "етнічний", "рідний") аспект язичництва. Визначено, що у цьому поділі світових тенденцій апогеєм "прихованого язичництва" розглядається цивілізація Модерну (Новочасся), що спирається на розсудок, науку, техніку та секуляризм. Саме антитезою Модерну неоязичництво пропонує "поворот (ре-волюцію) до ірраціонального", до "метафізичної тривоги" та інтуїції. Ця започаткована Фр. Ніцше ("екстатичний нігілізм") та К.Г. Юнгом ("Жити ірраціональним !") лінія у галузі культурології визначається як модернізм.

У підрозділі 2.2. "Волюнтаристичний та гедоністичний різновиди неоязичництва" показано, що "раннє" неоязичництво набувало таких форм, як "волюнтаризм", "гедонізм" та "космізм" ("туга за жахом"). Кожен наступний етап не заперечував попередній, а надбудовувався над ним, пропонуючи "нове прочитання" попереднього та даючи змогу продовжувати його тяглість у часі. У дослідженні показано, що "волюнтариське неоязичництво" апелює до притаманного європейській цивілізації культу сили, зрозумілої як воля, котра, у свою чергу, визначається як не спрямованість на підкорення іншого (природи, людей) собі, а шляхом мімезису відтворити у собі (як це робили архаїчні маги та шамани) ту силу, у владі якої стародавній язичник себе відчував, відстоюючи одночасно позицію Ф. Ніцше про те, що воля породжує інтелект. На початковому етапі цей тип неоязичництва уособлювала та висублімовувала одна особистість — Фр. Ніцше. Ті ж, хто намагався після нього культивувати волюнтаризм, визначали свою позицію як "позитивна антипозитивістська духовна концепція". Зокрема, на вираження цієї позиції претендувало німецьке "народницьке (Volkish) неоязичництво" перших десятиріч ХХ ст. зі своїм культом "відвічних язичницьких субстанцій" – раси та крові, наголошуючи, що Фр. Ніцше виразив своїм запереченням іудео-християнської цивілізації лише "негативний" бік "волюнтаризму", в той час як перед його спадкоємцями стоїть завдання творення "позитивної" програми філософії "волі до влади", реалізацію чого заповідали їм старі германські боги–асси (і що відкрив німцям останній романтик і "перший неоязичник" Г. фон Ліст). Проте після другої світової війни значна частина неоязичників оцінює расизм як "незріле розуміння націоналізму", в той час як "справжній націоналізм" з повагою ставиться до інших народів. Відповідно закликаєтся до "чистого духовного спадку", не перекрученого нацистами. Прислухаючись до "первісних та фатальних сил", що дрімають на дні душі, неоязичник зрікаєтся "сам себе, своєї волі" на користь "волі етносу (раси, нації, культури)" для перемоги над імперативами "над-свідомого" ("супер-Его", за З. Фрейдом), тобто дискурсивних та моральних стереотипів іудео-християнської цивілізації. Ця "воля етносу" відчувається й переживається шляхом інтуїтивного враження, "вчування" (емпатії), а не суто розумовими, логічними операціями. З другої половини ХХ ст. велика увага починає приділятися язичницьким традиціям Індії, Японії, Китаю, Океанії, Латинської Америки, Африки, Євразійської Півночі, для яких, начебто, притаманні гедоністичний сенсуалізм, естетизм, щирість, ненасилля. Як наслідок, постає "гедоністичне неоязичництво" та його радикальна форма — рух "хіппі" ("дітей-квітів"), якому притаманні паломництво до священних місць язичницького Сходу, гонитва за гострими відчуттями та "виходом у трансцендентне" за допомогою наркотиків та медитацій. Також у цьому руслі перебувала психоделічна рок-музика як спроба досягти без наркотиків тих відчуттів, які викликаються вживанням наркотиків. Носії гедоністичного неоязичництва прагнуть до злиття з природою, до розчинення в ній. Знаковим репрезентантом гедоністичного неоязичництва є англійський письменник Д.-Г. Лоуренс. Центральне місце в його "світогляді" посідає вчення про людину як "згусток живої стихії", що переходить з однієї форми в іншу (з вітру – у траву, з ґрунту – в камінь, з простору – у звіра, з часу – в людину), а єдиною формою вияву прихованих у людині можливостей (форм) є кохання, що включає потужний елемент