LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)

ірраціонального. Апологети грядучої неоязичницької "сексуально-гедоністичної" цивілізації (від К.-Г. Юнга до деяких послідовників "Контркультури" та "нових лівих") вважають, що внаслідок "сексуальної революції" відбудеться поширення лібідозного потенціалу на саму працю та соціальні відносини, що надасть всій практиці існування "почуттєві якості сексуальної гри", і в цьому "орфічному світі" сублімація перестане пригнічувати, людина та природа зіллються у "гармонічній єдності суб'єкта та об'єкта". Отже, "гедоністично–буколічне" неоязичництво претендує на роль відроджувача більш ранньої стадії виокремлення людини з природи, котра передує волюнтаристському підходові до неї.

Одночасно в даному підрозділі показано, що до оцінки історичних форм (етапів) неоязичництва можна підійти з іншого боку, а саме — за допомогою психоаналітичної концепції К.Г. Юнга. Відповідно пропонується внутрішньодискурсивне розділення неоязичництва на два типи ставлення до світу — "екстравертне" та "інтровертне" (відповідно, як європейської та азіатської генези). Якщо у першому активна діяльність особи спрямована на утвердження особистості у соціумі та природі, та навіть, постанні "над" ними, то в другому характерним є відвернення від всього зовнішнього, він — за "опустошення" свідомості від понять та почуттєвої образності, а звідси — зберігається або свідомість Ніщо (недиференційована єдність), або містичне звернення до глибин власної душі, занурення людини в себе, щоб у внутрішньому прийти до прозріння, знайти єднання з природою, нірваною, Богом, всеохоплюючим, Єдиним "Я" (Атманом) без відчуття простору та часу.

У підрозділі 2.3. "Космоцентричне неоязичництво. Реабілітація категорії "дух" зауважено, що французький екзистенціаліст А. Камю маркузіанську, гедоністично-неоязичницьку програму "заколоту плоті" (у Росії її ще раніше репрезентували Дм. Мережковський та В. Розанов) іменує "абсурдом", нерозумністю, бо людина протестує проти протистояння "космос–хаос" тільки тому, що володіє здатністю усвідомлювати це протистояння. Отже, начебто, слід "перестати усвідомлювати" це протистояння, а звернути увагу на ілюзорність своєї свободи і свого заколоту проти первинних космічних (природних) стихій. Ідея психоаналітика Е. Фромма про зміну свідомості у напрямку більшої критичності за допомогою діалектико-гуманістичної орієнтації психоаналізу для А. Камю є половинною мірою. Звідси він пропонує у "Міфі про Сізіфа" ідею повернення до протоісторичного ("туга за втраченим раєм") у противагу нацистській та психоаналітичній ідеї повернення до праісторичного ("туга за втраченим сакральним царством/часом богів та героїв"). Це дасть змогу відстороненого стосунку до світу протистояння "хаос–космос" та контроль над появою базових архетипів, а також, і це основне, — перетворить людину на "частину" світу, Природи. Отже, послідовники "язичницького космоцентризму" вважають, що людина, страждаючи від "пригнічуваного механізму природи", хоче "повернути собі Космос", повернути його "всередину людини", прагнучи цим впорядкувати універсальні закони Всесвіту. Показано, що характерною ознакою, що відокремлює неоязичництво від ірраціоналізму Л. Клагеса та О. Шпенглера (опозиція "дух/місто/цивілізація — душа/село/культура"), є позитивне ставлення до категорії "дух" як своєрідної трансцендентної якості культури, що й визначає головний зміст їх філософського світогляду. Неоязичники констатують духовність найвизначальнішою рисою людини (на відміну від християнства, де наявна категорія "святого/нечистого духа" та акцентування не на "одухотворенні", "збільшенні духовності" людини, а на "покаянні"). Відповідно до цього як синонім до поняття "Великий Стиль" життя неоязичниками пропонується "духовна (духовно-космічна, гармонізаційна) цивілізація", "ноосфера" ("ноосферний фронт"), "Індія Духа", — унезалежнення в духовності від раціоцентричної цивілізації Модерну.

Як показано у підрозділі 2.4. "Апологія "первісткового" як характерна ознака неоязичництва", протестуючи проти Модерну, неоязичництво щонайперше виступає проти претендуючих на його вираження знаків культури, головним чином — іудео-християнської. Відповідно проголошується "культурна рецесія" — повернення до спадків минулого (в основному — етнічних, "рідних"), а то й далі у глиб — у до-рефлексивне мислення, "візіонерську свідомість". Одним з методів пропонується "вслухання в мову" ("фантастична етимологія"), що запропоноване М. Хайдеггером та Р. Бартом. Кінцевими пунктами "рецесії" пропонуються або протоісторичність (представлена верхнім палеолітом, "почуттям печери", що осучаснює таке поняття як "місто") або праісторичність (нео-енеоліт, "сільське буття", матріархат, як у феміністичному чи психоаналітичному розумінні, так і політичному, що, зокрема, був презентованим рухом "артаманів"), і між прихильниками обох підходів ведеться непримирима полеміка.

У третьому розділі "Неоязичництво в культурно-історичній динаміці сучасності" дослідження, виходячи з позиції Ю. Хабермаса, Р. Гальцевої та Б. Губмана, що саме М. Хайдеггер є засновником сучасного типу неоязичництва, показано причини його постання — розчарування у приписах попередніх форм неоязичництва та відчуття загрози з боку катастроф глобального масштабу, що можуть бути породжені як природою, так і діяльністю самої людини.

У підрозділі 3.1. "Явище сучасного неоязичництва: сутність та прояви" визначено основну ознаку сучасного неоязичництва — прагнення до синтезу духа і тіла, ірраціонального та раціонального, Свободи та Необхідності, Творчості та Ієрархії. Доведено, що сучасне неоязичництво — це лише видозмінене гедоністичне неоязичництво, що пропонує здійснювати насолоду життям саме у галузі культури та самовдосконалення (перфекціонізм). Запропоновано погляд, за яким попередні типи неоязичництва були "скептичними", "антиметафізичними" (у сенсі стосунку до лінії метафізики Платона–Декарта–Гегеля–Маркса), а сучасне неоязичництво є "постметафізичним", "терапевтичним". Останнє реалізує себе у різних сферах — екокультурі, історіософії ("фольк-гісторі"), релігії, психології, фемінізмі, політиці.

Підрозділ 3.2. "Нові праві" як характерні представники сучасного неоязичництва. "Повернення деміургів" як проект реалізації неоязичницьких настанов" присвячений тому вияву сучасного типу неоязичництва як світоглядного явища, яким є культуроцентричний європейський рух "нових правих" (апологія "язичницької героїчної парадигми", "втраченої культурної матриці"), російський язичницько-гностичний "православний езотеризм" та космополітичний рух "нового раціоналізму" ("нової натурфілософії", "філософії космічного розуму", "нової універсальної філософії"). Шлях реалізації неоязичниками своєї програми — це текстові оповідальні (наративні) практики ("нюансована деміургія"), що повертають упосліджені постмодернізмом великі функтори (Великий Герой, Великі Небезпеки та Мандри, Велика Мета тощо). Цим сучасне неоязичництво демонструє свою спадкоємність та вірність модерністським креативним настановам Створені неоязичницькими "деміургами" "нові світи", за задумом, повинні всотатися у наявність ("експансія