LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)

ірреального") та змінити його за аналогією до того, як Євангеліє і Коран влилися в історію та змінили її.

Встановивши у попередньому розділі, що існує внутрішньо дискурсивне розділення неоязичництва на два типи — "екстравертний" та "інтроввертний", показано, що здвиг актуальності від екстравертного до інтровертного у сучасному неоязичництві є ознакою переходу цивілізації до поліцентризму, мультикультурності та загальнолюдських цінностей, якими характеризується епоха Постмодерну (для неоязичників — "ера Водолія", "Нью Ейдж" тощо). Сучасне неоязичництво стає, отже, особливо актуальним для української ментальності, для якої характерне передовсім інтровертне відношення до дійсності.

Підрозділ 3.3. "Сутність та форми вияву сучасного українського неоязичництва". Український інваріант сучасного неоязичництва за своєю суттю є "берегинізацією" — визволенням та прагненням збереженням відпочаткового "Великого Стилю" життя народу (інтровертного селянства). Відповідно ставиться мета пошуку його "моральної основи", "шляхетної генеалогії", що змушує реконструювати "втрачену систему національних знаків", "Книгу національного буття", аж до занурення у найрізноманітніші традиції світу (Шумер, Єгипет, Атлантида, Троя, арії, хети, гуни, етруски тощо). Цьому сприяє притаманний українцям глибинний архетип "гієрогамії" — "прагнення до священного шлюбу". Порятунок, відповідно, вбачається у відродженні "рідної (етнічної, нативістської) релігії". В даному дослідженні нами проаналізовано яскраві її варіанти ("Орден Сонячних Лицарів" В. Шаяна, РУНВіра Л. Силенка, язичницьке "Православ'я" Г. Лозко) та запропонована типологізація проявів українського релігійного неоязичництва як "дослідницьке" та "екзистенційне" (релігія існування) рідновірство. У свою чергу дослідницьке рідновірство взаємоперехрещується з не-релігійниою неоязичницькою "метаархеологією" (розкодування традиційних символів етносу, "викриття" історичної істини, мовної, культурної генеалогії тощо). На прикладі "метаархеологічних" текстів Я. Ороса та Ю. Шилова показано, що у посттоталітарній свідомості українців з'являються ідеї "теології ностальгії" — мрії про повернення у "втрачений рай", "священний час і простір", де людина зможе зреалізувати себе у повній свободі впротивагу існуючій цивілізації Модерну з домінуючим у ній принципом Необхідності.

Висновки дають узагальнене уявлення про роботу вцілому.

1. В історії ідей існує неоязичництво реальне, справжнє, дійсне та "неоязичництво" як полемічний ярлик, як умовне принижуюче тавро, що навмисно ставиться з метою компрометації та морального знищення.

2. Реальне неоязичництво є типом духовно-світоглядної орієнтації — широким та неоднорідним рухом, проявом парадигми (сукупності позицій, канону, способу життя, стилю мислення) пошуку нового типу свідомості та "Великого Стилю" життя, що був би адекватним для сучасного рівня постіндустріальної та інформаційної цивілізації, для епохи постсучасності як потягу до культурного минулого (традиції), знаходження у ньому "відпочаткового" людяного, духовного світосприйняття та світорозуміння. Місія сучасного неоязичництва — це спроба реалізації тих проектів на зруйнування системостворюючої природи позитивізму та технократизму, на що не спромоглися рухи "бітників", "хіппі", "нових лівих" та Контркультури в 60–80-х рр. ХХ ст., і навіть ширше — це претензія на заповнення того "вакууму", що утворився, за Д. Беллом, внаслідок зникнення протестантської етики та капіталістичного духу у суспільстві Постмодерну, а також — в результаті переходу деяких суспільств у посттоталітарну стадію.

3. Серед основних функцій неоязичництва у соціокультурному процесі визначено власне цивілізаційну — на основі апеляції до "заповітів предків", можливих, але не реалізованих досі сучасною цивілізацією, вдосконалюється суспільство, що неминуче призведе до досягнення нового, "персоноцентристського" рівня етносу, де б відстоювалися рівноправність та рівноцінність індивідів та соціальних груп. Неоязичництво пропонує "переоцінку", "повернення" до нереалізованих можливостей європейської культури, до "ірраціонального". Воно звертається щонайперше до первісткової (дологічної, візіонерської) свідомості, мови. Відповідно існують різні позиції щодо кінцевого пункту "культурної рецесії": або печерний палеоліт, а то й долюдський стан (протоісторичність), або селянський нео-енеоліт (праісторичність). Тобто: або спроба взагалі змінити базові архетипи культури, або "очищення" існуючих архетипів. Між представниками обох підходів ведеться внутрішньодискурсна дискусія, переважно набуваючи віддання пріоритету між "містом" (носієм палеолітичного "почуття печери") та "селом".

4. Неоязичництво слід відокремлювати від близьких до нього за своїм змістом, але не тотожних понять та явищ соціокультурної дійсності, що ними позначаються, в тому числі від ідеології та практики націонал–патріотизму ("етнічного ренесансу") — руху, у складі якого, крім неоязичницького ядра, є також соціал–ліберальні, еколого–натуристські, консервативно–революційні, ультраліві та інші елементи. Неоязичництво, на відміну від консерватизму, відстоює позитивну оцінку природи людини (хоча й не заперечує її т.зв. "варварської" сутності стосовно існуючої іудео-християнської цивілізації), віру у можливість досягнення гармонії людського існування та гармонії людини і природи, а також — позитивно ставиться до категорії "дух", сподівається на грядущий "Перехід", на основі синтезу ірраціональності та науки, що був заповіданий архаїчними предками, тобто перехід у Топію ("духовну цивілізацію", "новий вік", "еру Водолія") — "інший, кращий міфосвіт", відмінний від наявного в сущому. Тим самим неоязичництво зберігає в ситуації постмодернізму вірність модернізмові як соціокультурному рухові, пропонуючи "нове прочитання" його креативних проектів.

5. Характерною ознакою, що визначає неоязичництво відмінним від класичної язичницької парадигми, є позиція неприйняття особистістю принципу Абсолютної Необхідності. Неоязичництво пропонує "погляд у вічі" трагічній колізії буття, якою є боротьба двох начал — Необхідності та Свободи, а також намагання знайти оптимальний шлях ("синтез") між ними. Отже, саме дана позиція стосунку до Необхідності може розглядатися демаркаційною лінією між неоязичництвом, з одного боку, та "позитивістським язичництвом" (термін П. Гайденко), "нігілізмом" (термін М. Хайдеггера), з другого.

6. В результаті даного дослідження вияснено, що неоязичництво у своєму розвитку відбуло "парадигмальні періоди" (форми, етапи) як от: волюнтаристський, гедоністичний, космоцентричний та перфекціоністський (культурно-гедоністичний), і що, у свою чергу, три перші періоди можуть трактуватися як єдина рання ("класична", екстатична, ніцшеанська) стадія неоязичництва, а останній період – як сучасна (хайдеггеріанська та пост-хайдеггеріанська) стадія. Одночасно неоязичницька філософія усвідомлює себе закономірним етапом історії філософської думки — проявом "традиції заперечення традиції" (за Х. Ортега-і-Гассетом) з урахуванням реалій епохи Постмодерну: ранній етап неоязичництва трактується дисертантом як