LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Німецька містика і Григорій Сковорода у європейській ірраціоналістичній традиції

осягає божественну таємницю, явлену одкровенням, і відрізняється від містики як гнозиса, що вважається особливим даром небагатьох, здатних володіти істиною.

Прослідковано, що містик навіть на вищих ступенях містичного життя, коли він поглинутий осягненням "Слави Божої", усвідомлює цей стан як дар Бога і справу Його благодаті. У поглядах на матеріально-чуттєвий світ позахристиянський містик, особливо язичник, виходить з пантеїстичної заданості свого світогляду й схильний розглядати чуттєве буття як метафізичне зло. Тому шлях до Божества позначений зреченням світу й аскетичним очищенням, що полягає в уникненні переваги матеріально-чуттєвого життя над духовно-розумним. Вказано, що головна відмінність християнської містики у порівнянні з язичницькою є те, що тут людина сподівається досягнути поєднання з Богом не безпосередньо, а за допомогою й сприянням Христа-Логоса.

У християнській містиці прослідковуються два напрямки: абстрактно-спекулятивний, представлений корпусом "Ареопагітиків", і морально-практичний, виразом якого є праці Макарія Єгипетського й Симеона Нового Богослова. Ряд християнських мислителів (Григорій Нісський, Максим Сповідник) у своєму досвіді прагнули поєднати ці два напрями, суть яких можна звести до гнозиса і любові. У дисертації розглянуто особливість розуміння обоження людини напрямами християнської містики, а також містичні вчення про осягнення таємниці Бога через духовне поєднання з Христом. Така практика втілилася в ісихазмі, суть якого викладена у вченні Григорія Палами. Такі містичні вчення і практики вказують шляхи поєднання з Богом, найдосконалішим є екстаз.

У підрозділі 3.2 "Вчення М.Екгарта, Й.Таулера й Г.Сузо у європейській містичній традиції" розглядається особливість проявів християнського подвижництва у Західній Європі, де метою чернечого життя вважалася внутрішня досконалість, яка набувається через чесноти, про які кожен сам дбає. Богослов'я духовного життя, закорінене в любові до Бога, розробив Св. Августин. У досконалій любові душа переживає радість поєднання з Богом.

На споглядання і містичний досвід, що приводить до поєднання з Богом, орієнтувало вчення Томи Аквінського. Він твердив, ніби між душею і Богом можливий такий щільний зв'язок, що полягає в обоженні як нерозлучності душі з Богом уже в цьому світі. Цю доктрину сповідували німецькі середньовічні містики – М. Екгарт, Й. Таулер та Г. Сузо. Прослідковано, що саме вони відродили у західному християнстві традицію неоплатонізму й августиніанства, наблизившись до містичного й споглядально-духовного напрямку Псевдо-Дионісія.

З візантійською містикою, зокрема вченням Григорія Палами, особлива подібність спостережена у творах і проповідях М. Екгарта, що поєднує теорію еманації й апофатичне богослов'я. Екгарт писав не лише про існування Бога в Собі, у своїй духовній сутності й поза Собою, у своїх аналогіях, а й про ім'я Боже, яке є його лінгвістичною аналогією. У дисертації прослідковано, що у творах Екгарта відчутний вплив неоплатонівської традиції, який проявився в ототожненні Бога з буттям, Бог є повнота буття, Єдине. Мислитель вводить поняття Божества (gottheit), що є Абсолют, непізнаваність якого ототожнює його з Ніщо, яке конкретизується як основа (grunt), що виявляється безоднею (abgrunt) і праосновою (urgrunt). Результатом активності цієї основи є Бог (got), якого можна осмислювати як особу християнської Трійці. В розумінні Екгарта Бог і Божество неподібні, як небо і земля, внутрішня і зовнішня людина. Створіння, які є породженням чистої думки Бога, є ніщо, бо не мають власного буття, існують завдяки всюдисущості Бога. Усвідомлює наявність Бога лише душа. Екгарт уявляє таку здатність душі як іскру (scintilla, vnklein), або основу (grunt) душі, описує її як "фортецю", "єдине". Це є розуміння, розум, подоба Бога, який сам є розуміння. Заглиблення в цю основу душі породжує Слово і ним досягається містичне поєднання з Богом. Проповіді Екгарта наголошують, що важливі не так вчинки людини, як її почуття, думки, порухи серця – суб'єктивація релігійності означає суб'єктивацію моральності. З цим вченням Екгарта споріднена подібна думка Г.Сковороди.

Прихильник Екгарта проповідник Йоган Таулер підкреслює необхідність відречення від усього зовнішнього задля внутрішньої зосередженості або відходу в "grunt" душі, де досягається стан містичного споглядання. Таулер вчить про три рівні людини: чуттєвий, раціональний і вищий (gemt). Іноді цей останній рівень виступає як синонім grund душі, але grund – місце вічного перебування Бога, а gemt – діяльна сила, що пронизує розум і волю, повертає сили душі в основу як місцеперебування Бога. Одвіку людина пов'язана з Богом, і місія її на Землі – повернення до єдності з Божеством.

Генріх Сузо – духовний співець містицизму, пережив містичні видіння, канонізований 1831 року. Описав свій містичний досвід як поет. У "Книжці істини", яка є апологією вчення Екгарта, Сузо твердить, що поєднання з Богом вимагає від людини нового народження, яке досягається самозреченням, коли душа перестає усвідомлювати себе окремо від Бога й переживає преображення во Христі. Бог "єдиний і ніщо", досвід споглядання не підлягає опису, а полягає в поєднанні з Богом.

Ідеї німецьких містиків утверджують здатність людської душі власними силами дійти до поєднання з Богом, наголошують на марності зовнішніх устремлінь людини й необхідності звернення в глибинну сутність людської душі, зосереджують увагу на "внутрішньому християнстві", що споріднює їх думки з вченням Сковороди.

У підрозділі 3.3 "Містика Я. Беме в контексті раціоналізму Новогочасу" розглядається історична зумовленість есхатологічної містики німецького мислителя, зокрема "духом" Реформації та "смутним часом" німецької імперії. Містичне вчення Я. Беме у дисертації аналізується на основі його грунтовного твору "Аврора, або ранішня зоря", де він "занурює" читача в атмосферу своїх видінь, уяви, фантазії, наче намагається викликати "такий стан розуму, який відродить втрачене світло в кожній людській душі" (О. Койре). Вчення Беме споріднене з неоплатонізмом, особливо його космологія, яка ґрунтується на понятті Ungrund – "безодня", "ніщо", "пустота". Як можливість вона має всі якості, які відкриває буттю божественна воля. Розвиток світу Беме пов'язує з принципом потрійності, подібно як триєдиність Бога у Трійці є джерелом будь-якої зміни – народження й утвердження сутнього. Джерелом розвитку є "внутрішня розділеність" усього, поділ на протилежності. Це витікання життя як творча воля Бога, що забезпечує вічне становлення завдяки якості. Її містик визначає як "рухливість, текучість", що нагадує неоплатонівську еманацію Єдиного.

Тлумачення земного й небесного світів, усього розмаїття Універсуму Беме почерпує зі свого містичного досвіду, який принципово невиражальний, тому мова його недосконала, поняття його власні, а не вироблені філософією, вони зрозумілі лише в його тексті. Його містика пантеїстична й натуралістична, вчення можна назвати