LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Німецька містика і Григорій Сковорода у європейській ірраціоналістичній традиції

своєрідною космологією, де є і трактування Бога, і світу, і людини з усією різноманітністю проявів і властивостей. Це – одкровення, здобуте шляхом осяяння, а не логічних міркувань, одкровення духа, а не наукове знання. Він по-своєму переказує навіть Біблію, зокрема книгу "Буття", стверджуючи, що жоден із людей, навіть Адам, не міг бачити, як Бог сотворив небо і землю, і лише він сам може це описати, бо "благодаттю Божою велика таємниця про цей високий предмет була дещо привідкрита мені в моєму духові" ("Аврора", гл. ХVІІІ). Зрозуміло, що Церква не могла не переслідувати Беме, що відчував у собі "внутрішню людину, яка якісніє разом з Богом".

Одкровення Беме нагадують вчення Г. Сковороди про внутрішню людину. Заслугою Беме є створена його містичним даром картина вічно змінного, динамічного світу, в якому все взаємопов'язане, а людина є центром цих взаємозв'язків. Беме вселяє в людину надію на преображення впевненістю, що в зіпсованому тілі цього світу виникає природа нового життя, народжується живий дух, а із духа – світло й розуміння, як відбулося з ним самим. Беме не стільки утверджував могутність і всесильність людини, скільки наголосив на її єдності з природою, Богом, Універсумом, на необхідності цю єдність завжди усвідомлювати.

Розділ четвертий „Містичний зміст філософії Григорія Сковороди"розкриває сутність вчення мислителя про духовну людину, містичне лице світу і таємницю Бога й Біблії. У підрозділі 4.1"Ірраціоналістична традиція вукраїнській філософії" стверджується, що містичне вчення Сковороди глибоко вкорінене в українській духовній культурі, в якій помітний розвиток ідей неоплатонізму, зокрема його містичного варіанту ще від часів Княжої доби. Дослідники творчості Сковороди переконують, що він ішов шляхом східної патристики, "поправляючи при цьому патристику платонізмом і неоплатонізмом" (В. Білодід). Джерелом містицизму Сковороди можна вважати "Ареопагітики", які були улюбленою літературою діячів братського руху, Острозьких книжників, Івана Вишенського. Останній може вважатися ідейним попередником і духовним батьком Г. Сковороди. І. Вишенський очолив цілий напрямок в українській духовній культурі кінця XVI – початку XVII століття, представники якого проповідували духовне вдосконалення, аскезу в ім'я наближення до Бога, містичне поєднання з Ним. Сюди належали Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський. Їх вчення зводилося до самопізнання, зречення пристрастей і волі, що є умовою Богопізнання.

Елементи містичного світорозуміння спостерігаються також у вченні П. Могили, (містика світла, розуміння Бога як безпочаткового начала, кореня й причини, нетлінної доброти й насолоди-краси), а також у Стефана й Лаврентія Зизаніїв, Кирила - Транквілjoна Ставровецького. Метою життя людини ці мислителі вважали осягнення Божої благодаті, наближення до духовного єства, яким людина споріднена з Богом.

Підрозділ 4.2 "Духовна сутність людини", де розглядається особливе розуміння людської природи Г. Сковородою, підтверджується як вкоріненість його вчення у вітчизняній містичній традиції, так і спорідненість з німецькою містикою. Сам Сковорода, як і Сократ, прислухався до "внутрішнього генія", який зображав як дух, думку, серце, "істинну людину", що рівна Богові. Саме "істинна людина" є справжньою, вона становить духовну сутність людини, її внутрішній світ. Таке трактування людини формує стрижень містичної антропології Сковороди, адже привертає увагу до її сутнісного, "ессенціального", а не соціального статусу. Справжню, істину людину мислитель ототожнює з Богом, визнає за нею певну самостійність. Ігнорування справжньої, внутрішньої людини як і змішування її з зовнішньою, веде до загибелі обох. Пізнання внутрішньої людини у кожному – це перемога над зовнішньою, справжнє народження людини, бо це означає знайти "серед себе святе й Божественне". Втрачена в часи Сковороди гармонія світу, людини і Бога відновлюється в його містичній антропології через визнання можливості поєднання людської душі з Богом через самопізнання й самовдосконалення.

Підрозділ 4.3 „Містична картина світу" прослідковує, що Сковорода утверджує Бога як невидиму, духовну сутність не лише людини, а й світу. Світ речей, Всесвіт, макросвіт вивчає наука, але вона не проникає в його потаємні глибини. Ці глибини допомагає зрозуміти світ символів – Біблія, яка є ключем до розкриття справжньої сутності Всесвіту. Пізнаний наукою "старий світ" є лише тінню нового, справжнього світу, який і є вічною і нетлінною природою. Її можна пізнати, пробудившись думкою, щоб на серце "повіяв дух Божий". Цей дух помічає не лише нетлінну природу Всесвіту, а й ницість і зло суспільства – світу людей. Мислитель відчуває у цьому людському мурашнику "урази смертоносні", "смерть і пітьму", ним оволодіває "дух темний", "хробак невсипущий". Містичне видіння, прозорливий погляд Сковороди оголює потаємний, прихований лик суспільства, марноту зусиль людини в гонитві за благами, які нетривкі і примарні. Злий світ створений людиною через нехтування духовним і вічним. Своє істинне єство світ може розкрити через "воскресіння", яке є мостом між світом людини і світом природи і його можна потрактувати як повернення до природи, "благоговіння перед життям".

Останній підрозділ 4.4 "Таїна Бога і Біблії" знайомить із розумінням Сковородою найбільших таємниць християнства. Тут підсумовано дослідження цієї проблеми – від В. Ерна, що присвятив розглядові Сковородою вчення про Бога цілий розділ своєї праці, до численних статей сучасних авторів. Майже всі погоджуються, що ім'я Бога розкривається у Г. Сковороди як містичний центр християнської філософської етимології. Сковорода ототожнює Бога з істиною й пам'яттю, словом, єдиним, найглибшою основою трьох світів, невидимою природою, пружиною, духом, істинною людиною і ще багато з чим, але наче підсумовуючи пошуки ототожнення, стверджує, що "найвища істота властивого для себе імені не має". Біблія – джерело істинного знання про Бога і в ній Бог іменується вогнем, водою, вітром, залізом, каменем та іншими численними іменами. Ім'я Бога не можна знати як здобуту в гнозисі й осягнуту "умом" тварну назву. Його можна лише "прозріти" крізь "матеріальну пітьму".

Розуміння містичного сенсу імені Бога у вченні Сковороди нагадує розмірковування Беме про незбагненну Божу сутність, а сягає розвинутих патристикою образів "пітьми", "ока віри", "серця", "світла", "сердечного прозріння". Мислитель часто порівнює Бога і Біблію зі змієм, що тримає у пащі свій хвіст – це колесо, кільце і фіґура Божої вічності.

Оскільки Бог може бути осягнений лише серцем або "сердечним оком", то Сковорода воліє звернутися до біблійної символіки і тих містичних образів, якими позначається Бог у Святому Письмі. Що неможливе для мови людської, те цілком відповідає ангельській мові Біблії. Біблія сотворена до Бога і для Бога, тому вона сама стала Богом – "і Бог був Слово". Вона є істинне і матеріальне Боговтілення – сам Бог