LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Онтологія релігійно-філософських концептів війни і миру в християнстві та ісламі

військовополонених. Погляди ісламу і християнства розходяться в оцінці пацифізму. Декілька течій християнства, серед яких одна є вельми впливовою - католицька церква, офіційно підтримують Християнський пацифістський рух, або рух ненасильства, в межах християнства діє організація Pax Christi, в той час як мусульманська традиція відкидає і засуджує пацифізм. Деякі аспекти питання про диференціальний підхід до визначення ворога і припустимість убивства із міркувань самозахисту також містять розбіжності в християнстві та мусульманстві. Зокрема, за християнською традицією, вбивство ворога може бути припустимим лише у військових діях, які веде офіційно визнана суспільством влада, в той час як мусульманська традиція не забороняє вбивати ворога у випадку самозахисту чи захисту своєї спільноти та інтересів ісламу.

Дисертантом виявлено, що за всіх відмінностей у розглянутих доктринах, мусульманство і християнство мають багато спільного в трактуванні питань війни і миру. Обидві релігії засновані на Божественному повелінні миру і згоди між усіма людьми на землі. Вони погоджуються в тому, що завжди треба шукати мирних вирішень конфлікту між державами чи групами в межах держави. Застосовувати силу за обома релігійними традиціями дозволяється лише в крайньому випадку. Обидві релігії визнають, що в певних ситуаціях виникає необхідність застосування військової сили. Якщо це трапиться, таке застосування військової сили повинне бути обмежене критеріями справедливості у веденні війни. Ці критерії здебільшого збігаються в обох релігійних традиціях і з положеннями міжнародного публічного права. Ці закони не можна порушувати, і стежити за цим повинні усі держави і сторони, задіяні в конфлікті. Інша спільна річ, яка єднає християнство і мусульманство, але, на жаль, не робить честі жодній із сторін, - це войовничий дух часів Хрестових походів, тодішнє прагнення силою навернути до своєї релігії, знищити або підкорити невірних. Обидві релігії погоджуються з тим, що використання сили чи примусу абсолютно не прийнятне в наверненні до ісламу чи до християнства. Сьогодні обидві релігії підтримують положення статті І-ої Статуту ООН: "Підтримувати міжнародний мир та безпеку і для цього: вжити ефективних колективних заходів для запобігання та усунення будь-якої загрози миру і приборкання актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, згідно принципів справедливості і міжнародного права, владнання і вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру". Нині обидві релігії визнають верховенство міжнародного права в усіх аспектах, а також те, що кожна держава повинна виконувати свої міжнародні зобов'язання, і засуджують застосування ядерної зброї під час військових конфліктів.

Кожна з релігій має реакційну і радикальну течію, яку не слід плутати та ототожнювати з широким загалом, що її представляє, явище фундаменталізму є спільним для християнства та мусульманства, характерне для обох релігій в певні періоди їх розвитку. З'ясовано, що представники фундаменталістських течій розглядуваних релігій, як правило, зосереджуються на вузькому колі питань, які на певний історичний момент видаються ключовими. Внутрішні війни, локальні конфлікти і повстання в державах у сучасному світі часто відбуваються з ініціативи представників тих чи інших радикальних фундаменталістських рухів. Щоб узгодити свої погляди із політичними тенденціями сьогодення, вони проголошують себе автентичними голосами ісламу чи християнства та обіцяють вирішення нагальних політичних та соціальних питань сучасного світу. Фундаменталістські організації часто небезпідставно ототожнюються з терористичними, оскільки трактування ними основ тієї чи іншої релігії відбувається із урахуванням і через призму сучасних для цих організацій політичних і соціальних умов, а засоби, які вони використовують, нерідко є неприйнятними для релігійних традицій, культивуванням основ яких вони опікуються. Загалом саме по собі явище фундаменталізму не слід оцінювати виключно полярно (як негативне чи позитивне), варто відрізняти власне фундаменталізм як повернення до "чистої віри" від того псевдорелігійного нашарування, яке надає цій течії негативних рис – проявів фанатизму, тероризму і політизації тієї чи іншої релігійної традиції.

Підсумовуючи проведений у розділі зіставний і контрастивний аналіз, дисертант відзначає спільне і відмінне в ісламі та християнстві як у тлумаченні концептів "війна" і "мир", так і в інтерпретації названими релігіями аспектів, що пов'язані з миром і війною. Провівши ретельне дослідження текстової бази ісламу та християнства, дисертант робить висновок, що насправді жодна із розглянутих релігій не закликає до війни, але широкість тлумачень та деяка неконкретність у визначенні принципів справедливої війни дозволяє окремим політикам і представникам фундаменталістських рухів обох релігій використовувати теологічні доктрини в пропагандистських цілях, для виправдання насильства, терору та агресії.


ВИСНОВКИ


Висновки дисертаційного дослідження підводять підсумки здійсненої роботи, узагальнюють і викладають основні її положення, визначають перспективи подальшого розвитку висвітлених проблем.

Логіко-семантичний та структурний аналіз концептів війна і мир в ісламі та християнстві, лінгвістичний аналіз текстів Святого Письма, що є джерелом цих релігійних традицій, дослідження філософсько-релігійних парадигм в питаннях війни і миру упродовж більш, ніж тисячолітньої історії, вивчення історичних фактів, пов'язаних із застосуванням воєнних доктрин та пошуками миру дозволяє відтворити онтологічну сутність релігійно-філософських концептів "війна" та "мир" і їх еволюцію в християнстві та мусульманстві.

Дисертант зазначає, що як іслам, так і християнство мають упередження проти війни як зла. Обидві релігії роблять наголос на необхідності миру як основи для людського існування, розвитку і процвітання. Обидві традиції погоджуються в тому, що не повинно бути примусового навернення до релігії, а також у тому, що повинні бути стримуючі умови для обмеження застосування сили, насильства і ведення війни. Сьогодні обидві релігійні традиції погоджуються, що лише суверенні держави мають право ініціювати війну і засуджують використання зброї масового винищення. Проведений аналіз релігійних доктрин дозволяє стверджувати, що ні християнські, ні мусульманські концепції війни онтологічно не є детермінантою агресії. В залежності від інтерпретаційних варіацій концепти війни і миру як в ісламі, так і в християнстві можуть бути як основою для діалогу між культурами та релігіями, так і вести до конфліктів на релігійному ґрунті.

Жодна із розглядуваних релігій не може похвалитися ні відсутністю кровопролиття в процесі свого становлення, ні практикою абсолютного миру, обидві релігії не завжди слідували власним принципам справедливості у питаннях війни та миру. Як християнські, так і мусульманські теологи часом піддавали ревізії релігійні догмати щодо війни і миру, щоб виправдати загарбницькі за сутністю воєнні конфлікти. Доведено, що помилкове трактування і перекручування істинного змісту релігійних доктрин війни