LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Освітня діяльність духовенства Полтавської єпархії (XIX - початок XX ст.)

інституцій;

четверта група – історико-статистичні описи та статистичні відомості;

п'ята група – матеріали офіційної центральної та єпархіальної періодичної преси: „Труды Киевской духовной академии", „Церковные ведомости" та додаток до них „Прибавления к церковным ведомостям", „Православное обозрение", „Духовный вестник", „Киевская старина", „Христианское чтение", „Трудовая помощь", „Вера и разум", „Вера и жизнь", „Полтавские епархиальные ведомости".

Методологічну основу дослідження складає сукупність застосованих при написанні дисертації методів пізнання: загальнонаукових (синтез, дедукція, індукція, опис, пояснення) і спеціальних історичних (конкретно-пошуковий, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, хронологічний, логічно-аналітичний, метод статистичного кількісного аналізу), які допомогли в процесі роботи реалізувати загальнометодологічні принципи історизму, об'єктивності, системності, розвитку.

Другий розділ „Політика Російської імперії та Російської православної церкви в галузі богословської і світської освіти" складається з двох підрозділів. У першому – „Еволюція православної релігійної освіти" – проаналізовано становлення та розвиток системи релігійної (духовної) освіти в Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. З'ясовано, що вона протягом окресленого періоду зазнала корінних змін. У перший, дореформений, період (1800 – 1861 рр.) реформування системи духовної освіти відбулося в 1808-1814 рр. та 1840 р., 1851 р., у пореформений період (1861 – початок ХХ ст.) – у 1867-1869 рр. та 1884 р. Ініціатива у здійсненні цих реформ належала вищому світському керівництву, бо церква в Російській імперії була не автономною одиницею, а одним із державних відомств. Уряд, зосередивши у своїх руках владу над духовною сферою життя суспільства, залишив за собою право організовувати та скеровувати діяльність церкви відповідно до державної доктрини, що панувала в той чи інший момент.

Головну мету реформи 1808-1814 рр. – відокремлення вищої богословської освіти від середньої та нижчої – досягли створенням чотирьохрівневої ієрархічної системи духовної освіти (парафіяльні духовні училища → повітові духовні училища → семінарії → академії). Її часткове реформування запровадив обер-прокурор Св. Синоду М. О. Протасов. Духовні навчальні заклади стали готувати народних священиків, здатних примирити нижчі верстви населення з усталеним у країні порядком. З цією метою держава взяла курс на спрощення духовної освіти. Відповідно до „Положень про духовні семінарії" (1840 р.) навчальний курс збільшувався за рахунок введення нових богословських та прикладних („протасівських") дисциплін і скорочення обсягу викладання практично всіх світських наук, як непотрібних. У 1851 р. розпочалося реформування діяльності нижчої ланки духовної школи, основою якого стала ідея максимального пристосування училищного курсу до практичних потреб нижчого православного кліру. Повітові та парафіяльні духовні училища об'єднали в один навчальний заклад – повітові духовні училища. Відтоді система духовної освіти стала трирівневою.

Протасівські реформи, штучно нав'язавши духовній освіті богословсько-утилітарний характер, призвели до погіршення становища духовних навчальних закладів (відсутність навчальної літератури, кваліфікованих викладачів тощо). Внаслідок цього знизилася не тільки загальноосвітня, але й професійна підготовка священнослужителів. Позитивним результатом реформи можна вважати скасування викладання предметів латинською мовою, що дозволило зробити більш зрозумілим і доступним матеріал для засвоєння. Проте основна мета запровадження реформи – пристосування семінарської освіти до безпосередніх потреб парафіяльного священика та власне парафії – не була досягнута. В останні роки дореформеного періоду в діяльності духовних навчальних закладів з особливою силою виявився регресивний характер основних принципів православної духовної освіти, невміння церковних ієрархів відчути дух змін у країні й використати його в інтересах перебудови навчально-виховного процесу.

На фоні загальних буржуазно-демократичних реформ 1860-70-х рр. консерватизм РПЦ та схоластичність духовної освіти опинились у різкому протиріччі з тими процесами модернізації, що відбувалися в Росії. Тому головним завданням російського уряду на цьому етапі стало відродження авторитету церкви за допомогою створення універсальної системи духовної освіти, покращення якості професійної підготовки священнослужителів. Пореформений період припадає на часи обер-прокурорства Д. А. Толстого та К. П. Побєдоносцева. Перший здійснив кардинальну реформу духовної освіти в 1867-1869 рр. Одним із її пріоритетних положень стало те, що духовні навчальні заклади почали діяти як безстанові. У 1879 р. Д. А. Толстой був змушений провести контрреформу, усвідомивши власні помилки: а) семінаристи виявилися ще радикальнішими за світських вихованців (у 1874-1878 рр. у багатьох семінаріях з'являлись ознаки революційної діяльності); б) світська молодь, користуючись можливостями, наданими статутом 1867 р., вступала до семінарій (нарівні з вихованцями духовного походження вона користувалася правом отримання стипендій і безкоштовної освіти, але після закінчення семінарії за фахом не працювала, що врешті стало важким тягарем для церковної казни). За ініціативою Міністерства народної освіти та зі згоди обер-прокурора Св. Синоду особам світського походження закрили вільний доступ до семінарій (відтепер вони зараховувалися тільки за умови прийняття духовного сану одразу ж після закінчення навчального закладу), а семінаристам – до університетів (вони мали складати вступні іспити). Остання реформа духовної освіти в другому періоді (1883-1884 рр.) припала на роки, коли в Росії проводилися контрреформи в багатьох галузях суспільного життя. Тому істотні зміни у сфері духовної освіти відображали загальноімперську урядову політику згортання тих ліберальних та демократичних елементів, що встигли зародитися в 1860-ті рр. Проведена обер-прокурором К. П. Побєдоносцевим реформа 1884 р. спрямовувалася на радикальне згортання всіх ліберальних проявів у діяльності духовних навчальних закладів. Проте заборонна політика царизму, яку проводив останній, виявилася малоефективною за тогочасної суспільно-політичної ситуації.

У другому підрозділі „Трансформація політики царського уряду в галузі початкової світської освіти"проаналізовано діяльність вищих органів влади, спрямовану на поширення народної освіти в дореформений та пореформений періоди державно-освітньої політики. У перший з них функціонування навчальних закладів здійснювалося за двома статутами. Статут