LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Релігія → Біблійні та візантійські джерела як основа острозького філософського традиціоналізму

УДК 1(091)

С.М. Гуменюк,

аспірант

(Рівненський державний університет водного господарства та природокористування)

Біблійні та візантійські джерела як основа острозького філософського традиціоналізму

У статті досліджується вплив біблійних та візантійських джерел на Острозький традиціоналізм. Відзначається його роль у формуванні адекватного образу української національної культури, підкреслюється необхідність збереження православної основи культури.

Острозький традиціоналізм, як культурна й філософська течія, зароджується в добу українського Передренесансу та Ренесансу на грунті культурницького змагання Сходу й Заходу за духовні пріоритети. Середохресна доля України залишатися на межі постійного вибору диктувала й умови цього вибору. Рівнозначно і Схід, і Захід претендували на статус покровителя тодішньої української суспільності. І якщо Схід головним чинником у пошуках єднання називав релігійну єдність України зі східною церквою, то Захід апелював до безумовних критеріїв раціонально організованого суспільства, пропонуючи активне оволодіння всіма можливостями завоювання не світу горнього, а світу земного. Так складався, на думку сучасної дослідниці Наталії Яковенко, "двоїстий образ України", закладений у самій її історії, образ "двох різних культур, світоглядів, понять і цивілізацій" [1: 336]. Сам процес цього становлення перестає бути загадкою, коли глибше осягаємо його витоки. Феномен різновекторності культурних орієнтацій та різноплощинності національного самотворення є полем дослідження не лише філософів, а й культурологів, етнологів, психологів, політиків.

Наша спроба окреслити образ Острозького традиціоналізму продиктована намаганням віднайти осердя власного культурного світу, тієї життєвої реальності, яка може дати потужний імпульс для становлення України як самодостатнього культурного організму.

Так чи інакше, діалог із західним світом уже відбувся, про що свідчать численні трактати, виступи, промови. Філософська спадщина України в добу Передренесансу та Ренессансу збагачується полемічними трактатами, пристрасними апологетичними ремінісценціями щодо позиції західнолатинських мислителів. Зрозуміло також і те, що цей діалог інколи ставав монологом, і тоді Україна втрачала не лише право голосу, а й свою культурницьку позицію. Чого тільки вартий у цьому плані тенденційно призабутий "Проект знищення Русі" [2: 79-86], складений апологетами унії 1717 року, в якому була відображена позиція зневаги й ненависті до тих, хто сповідував православ'я. Згадуючи цей документ, мусимо зауважити, що він є промовистим свідком не лише своєї епохи, а насамперед тих реалій, які ще задовго до появи цього "Проекту", давали знати про себе в той чи інший спосіб, але неодмінно так, що традиційний культурницький рух мусив удаватися до самооборони.

Український православний традиціоналізм, якому й випала місія оборонця власної ідентичності, живився в основному біблійними та візантійськими джерелами. Варто зауважити й те, як іменують себе традиціоналісти: "Многогрешный Герасим Данілович", "худший в христіанех убогий Васілей", "голяк и страннік Іоанн русин Вышенскій, скітствуяй въ святей горе", "основатель обителі Саітськой схимонах Іов", "Ігумен Віталій з Дубна", "ієрей Наливайко Даміан", "іменем людей староживной релігії греческой Філарет Христофор", "від усіх непотрібніший, так само Боже творіння" – "найменший клірик церкви Острозкой".

"Святі, маючи осяяння світла божественного, помічали в собі недосконалості найменші, й розмірковуючи про незмірну безодню нескінченної Божої досконалості, у цьому світлі розглядали свою слабкість і нікчемство" [3: 86], − читаємо в "Діоптрі", яка є показовим твором щодо розуміння шляху вдосконалення людського духа, концепції "внутрішньої людини". "Діоптра" ігумена Віталія була видрукувана вже після смерті автора в 1612 році. Цей твір не є простим перекладом із грецької мови, хоча має таку ж назву, адже автор, спираючись на прийняту традицію візантійського богослів'я, має власну концепцію щодо розуміння свободи волі, співвідношення розуму та почуттів, істинної сутності людини, її місця в світі.

Отож, якщо в Європі увага акцентується на людині гордій (Лаура в творчості Петрарки не просто вінець творіння Божого, вона – "повелителька Всесвіту", "людське божество"), то на теренах українських земель мужі, навчені мудрості книжної, смиренно називають себе "убогими", "наіхудшими християнами", що асоціюється з молитовними словами Іоанна Златоуста про грішників "от них же первый єсмь аз".

Про визначний уплив візантійської культури на українську думку говорить Іван Огієнко в дослідженні "Візантійська культура й Україна". Зокрема, він відзначає, що Візантія – це мати нашої православної віри, що саме вона прищепила нам світло віри Христової, причому в її найкращому апостольському вигляді − в православному. Дослідник відзначає, що цей уплив помітний повсякчасно в зв'язку з тим, що він тривав не одне століття. Розуміння власної української культури Іван Огієнко ставить у залежність від розуміння культури візантійської як джерела українського духу. При цьому дослідник указує на вищість цього праджерела, протиставляючи йому "варварський" на ті часи Рим. Високо поціновуючи візантійські джерела, І. Огієнко відзначає не механічне їх засвоєння українською культурою, а творчу трансформацію візантійських здобутків на український культурний ґрунт, де елементи запозиченої культури набували ідентичного культурному українському світові звучання, тобто йдеться про націоналізацію духовних здобутків Візантії. Тож наше завдання − дослідити, яким чином відбувалася ця націоналізація і якого образу вона набула в Острозькому культурному центрі. Насамперед йдеться про засвоєння ціннісних моральних орієнтирів православної Візантії. Звернемося до центральної постаті полемістів традиційного крила – Івана Вишенського. Серед найбільш вагомих ціннісних орієнтирів, суміжних із площиною візантійського православ'я, український мислитель називає євангельську проповідь, апостольську науку, закон святих, цноту і доброчесність, простоту, віру, надію, любов, смирення, збереження суті християнського хрестоносного імені, практичне осягнення простоти благочестивого християнства та каяття. Причому, пристрасний "глупий русин" "голяк і страннік", "Іоанн грішний", що прагне "єдиного на потребу" – спасіння, переконливо закликає свого читача не шукати еллінської філософської зверхності, "гною світолюбства", комедійництва та машкарництва, але не оминати очима, "застановлятись на ступенях о лжи и истине" [4: 308]. Не викликає подиву й те, що той, хто "зело любляй безмолвиє", часто повторює за апостолом Павлом житейську сентенцію: "несть наша брань к плоти и крови, но к началом и ко властем и к миродержателем тьмы века сего" [5: 172]. Філософські системи Платона та Аристотеля аскет у своїй "Книжці" іменує не інакше як поганськими, закликаючи всупереч хитрому безвір'ю протиставити Того, хто смиренням перемагає гордість, хто і безкнижних вчить премудрості, хто риболовів обертає на ловців душ людських, недвозначно натякаючи на Христа Спасителя. Постать пристрасного й безкомпромісного полеміста досліджувалася багатьма українськими істориками, літературознавцями та філософами, серед яких чільне місце належить Дмитру Чижевському. В "Історії української літератури" вчений робить висновок про те, що Іван Вишенський вбачає порятунок від усіх суспільних та церковних лих винятково в дотриманні найпростіших правил православної церкви.

Ще один ретельний дослідник творчості Вишенського – Порфирій Яременко акцентує нашу увагу на тому, що "методологічними посібниками Вишенському служили в першу чергу апостольські послання й